Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Стара притулилась вустами до закривавлених рук скрипаля і почала цілувати. Із кожним цілунком краплі крові на пальцях зникали, але варто було волошці відняти губи, як кров на перстах скрипаля з’являлась знову.

— Коли я відійду у свій світ, — сказала, вибачаючись, стара волошка, — кров зникне назавжди із його пальців, а натомість зазвучить музика…

Потім циганка оглянулась і пошепки сказала мамці:

— Його кров… кров на його пальцях — це мій великий гріх! Величезний і неспасенний гріх!

— Бабко, встаньте… вам тяжко на камені сидіти, — простягнули мамка руку циганці.

— Ти свята людина! — підняла застережливо палець стара волошка і глянула знов на скрипаля. — Він сотні літ блукав, страждаючи, світом, а тобі було суджено утамувати його біль і дати спокій душі його… на картині. І я так само, як і він, багато сотень літ блудитиму світами, — продовжувала далі циганка. — Нас засудили до вічного блукання.

Ми мали сотні літ ходити один поруч одного, але завжди оминатися. Спокій до наших душ мав прийти тільки тоді, коли зустрінемось. І, дякуючи тобі, добра жінко, ми зустрілись у древньому місті, — стара знову ніжно поглянула на свого скрипаля.

Далі циганка піднялась і стала на коліна перед картиною «Вечірня пісня матері». Погладила висохлою долонею немовля на руках матері і глянула на мою мамку.

— А я би назвала цю картину не так, — посміхнулась загадково.

— А як? — поцікавилась мамка.

— Я би цю картину нарекла «Пісня на материнській мові».