Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
А дивовижних речей в житті і поведінці мамки траплялось чимало і досить часто.
Ну, скажімо, яким чином чарівна красуня і дочка першого газди в селі вийшла заміж за простого хлопця — мого батька. Про це, пригадую, якось мою мамку запитав і пан Фийса.
Вони усміхнулись своєю смиренною ніжно-лагідною посмішкою і мовили:
— Знаєте, пане Фийсо, жодного разу нікому не говорила. А вам скажу, бо душу маєте довірливу, чисту, як перший сніг. Він, мій Семен, зустрів мене якось вночі на мості, привітався і почав говорити — про все і ні про що. Я вже хотіла прощатись, але він раз лем як схопить мене на руки і закричить… Ні, не закричав, а простогнав: «Анцьо, я тебе люблю! Якщо не станеш моєю — і тебе, і себе згублю із сього світу!»
— І ти, Анцько, напудилась? — резюмував здивовано Фийса.
— Майте розум, пане вчителю, — мовила ображено мамка. — Я ніколи, окрім гріха, нічого не боюся і вам цього не раджу. Просто Семен вимовив слово «люблю» із таким болем, відчаєм, безнадією і вселенською любов’ю, що я одразу збагнула: більше ніхто, ніде, ніколи у цьому світі не скаже мені так слово «люблю», як сказав він…
— Ой, Анцько, ти не знаєш: што-што, а Данки знають говорити, як по губах медом мастити, — махнув рукою Фийса.
— Ні, пане вчителю, і ви мене не зрозуміли… Семен сказав слово «люблю» так, што я зрозуміла — ніхто, ніколи і ніде у світі мене так не полюбить і любити не буде, як він. Слова ж живі… вони зримі… І, повірте, ще ніхто у світі не вимовив такого красивого слова «люблю», як було сказано мені. Коли він вимовив — хоч і була ніч — я побачила це слово: воно було схоже на великого, пухнастого і дуже-дуже барвистого метелика. Із великими крилами, синіми очима і голубою короною на голові… Такий метелик — один-єдиний — народжується тільки раз у тисячоліття. І він визначає долю майбутнього часу. І нікому із живих не дано побачити цього метелика. Але я його побачила!
…Забігаючи на десятки літ вперед, скажу: думаю, що, окрім мовленого панові Фийсі, була й інша причина, чому мамка обрали собі за судженого мого нянька.
Як би я не картав — звичайно, із любов’ю і ніжністю — свого нянька, але він, до всього, був ще й красенем — найвиднішим у нашому роді. Високий, кремезний, із виразно-аристократичним обличчям і певною мірою інтелігентний — недарма ж за Чехословаччини служив у елітному гусарському полку. А ще очі! Ось написав це речення і спіткнувся… Ніяк не можу віднайти слів, аби повністю передати не те, що красу, а незвичність тих очей… Навіть не чорні! Було щось хижо-красиве, демонічно-магічне в тих очах, у їх погляді. В одну і ту ж мить вони, очі ці, могли жагуче-пристрасно любити, а відтак блискавично, по-орлиному зблиснувши, приректи тебе до спалення і тут же одразу помилувати.
А ось те, що нянько метали собою на цьому світі, як неприкаяний — де заробити, а де вкрасти — це теж трагічна доля і велика любов. За всяк ціну нянько хотіли, аби у ті страшні часи ми вижили!
Все це я збагнув через багато-багато літ, коли став і сам батьком. І теж отак кидаю собою, аби утримати родину і вивести у люди дітей…
Але ще найдивніше — проти шлюбу своєї доньки із моїм няньком не мав нічого і дід Петро Наполійон.
— Я не можу тебе, дочко, неволити, — сказав суворо він. — Але ти йдеш проти моєї волі. І тому ставлю свої умови: не даю тобі ніякого посагу і житимеш у чоловіка.
Як оповідали, у нашу родину мамка принесли всього дві дерев’яні валізи. Поставили їх у прибудовану до хати комірчину і заявили:
— Се буде мій куток!
А з родиною Данків їй насправді пощастило. Моя добросердечна баба Фіскарошка, благодушний дід Соломон прийняли мамку у сім’ю, як рідну доньку. Та й сама невістка — донька багача, красуня, розумниця і білоручка — раптом ніби переродилась і виявилась вмілою газдинею у хаті й беручкою до всяких робіт по господарству. Тому Фіскарошка ходила із гордою головою, високим носом і не могла нахвалитись невісткою. При цьому, не забувши полити гарячою смолою «коравого» і скупого свата Наполійона, який позбиткувався над кровним дитям і вигнав доньку із дому ледь не голою без «будьте здорові».
Одне турбувало Фіскарошку… В цьому вона нікому не зізнавалась і заборонила говорити всій родині: дивна хвороба невістки. Часом мої мамка прямо на очах якось в’яли, починали жалітись на болючий туман у голові. В ньому, цьому загадковому тумані, ніби починав губитися реальний світ — люди, мова, думки. І тоді мамка заходили в комірчину, зачинялися і по кілька днів незрушно лежали на ліжку, обернувшись до стіни. Але минав час, дивний туман, за зізнанням мамки, розвіювався і вони ставали знову прудкою, жвавою, веселою і щебетливою, як весняна пташка. Більше того, починали розповідати про такі речі, від яких у кожного із родини волосся піднімалось дибки і ставало зимно навіть за нестерпної спеки. Скажімо, мамка могли із такою обізнаністю говорити про судний день Ісуса Христа, наче все це відбувалось в неї на очах. І вони крок за кроком йшли за Спасителем до Голгофи. Мамка слово у слово повторювали, хто що кричав услід Ісусу, хто як сміявся, кривив гримаси, кидав каміння… Як вели себе стражники, як їх було звати, у що були одягнуті — все до найменшої подробиці спливало із мамчиних вуст. І що найцікавіше: мамка у своїх одкровеннях змальовувала картини, про які ніколи і ніде не згадувалось у древніх писаніях.