Крига. Частини І–ІІ

… А що мені привиділося, — а нібито ви не знаєте, що половина інженерів із Зимного Ніколаєвська важко затьмічені, в фойє Дірявого Палацу висить таке фото, сходіть колись і побачите, в тисяча дев’ятсот тринадцятому, як спорудили студницю, то робили собі там усі пам’ятні світлини, позаду панорама нового міста, дахи, димарі, вогні й люті, а тут, попереду, вся бригада, ну й так на цій світлині вийшли, що кожен другий, як упир, з могили вигнаний, лицо чорне, ніби в якогось мурина; очі, пика, волосся — усе навиворіт, а декого навіть взагалі відсвітило, й тільки пляма, схожа на людину, на місці тієї людини. А ви мене питаєте! Я добре бачу.

… А коли я імператорські передпокої у Петербурзі колінами витирав, то про що пліткували, про що шепотіли у кутках? Щойно я повернувся з Сибіру, хап за журналы. А вже всі мої старі знайомі зі змовницьких часів встигли наоповідати. Я на засланні, а там нові політики на тлі Зими поспліталися, там партії та фракції, і таємні партії й союзи в Думі та при дворі. Є ті, кому добре так, як є, і жодних змін вони не допускають, тільки, щоб власне заморозити все якнайдовше, а якщо вже міняти, то так, щоб нічого не змінити; і є ті, кому мариться власне розталь і велика переміна Росії. Тільки ж заморозник — відомо, хто він і чому; а розтальник, а-а! Розтальник і розтальник — це не одне й те саме, бо це й струвівець, і щирий соціаліст, і сивий народник, й анархіст, і будь-який західник, і навіть кадет, тобто конституційний демократ, усі вони начебто хочуть змін. Але жоден союз між ними виникнути не може. Й лишень дивуються вони разом, чому й далі стара Росія, якою була, такою і залишається, ледь зрушена Столипіним і Струве, вона одразу ж замерзла й на посміховисько Європі та світові стримить самодержавна Імперія навпроти демократичних монархій пари, заліза й електрики, — якою була в вісімнадцятому столітті й у дев’ятнадцятому, така й у двадцятому, й на віки віків, Росія.

… Тоді Ніколай Бердяєв пише «Историю Льда» й пояснює по-своєму усі нещастя Росії в нових «Вопросах Жизни». Бердяєв потроху був і марксистом, але тепер він передусім палкий християнин та ідеалізує Історію. Тож він пише: Історія мала поточитися інакше. Вдумайтеся! Він пише: не так мало бути, істина була від нас прихована, ми живемо за часів Антихриста, сповнюється фальшива історія світу. Ну, власне, — ви дивуєтеся, і слушно дивуєтеся — бо ніби завдяки чому можна пізнати, що наша Історія інша? Інша від чого? Хіба дано нам уявлення про різні перебіги часу, дано дзеркало доль, щоб побачити в ньому життя не прожиті, війни не відбуті й Імператорів, які навіть ніколи не народилися? Ми знаємо лишень одну Історію: нашу власну. Так само, побачивши тільки одну тварину невідомого виду, годі зрозуміти, чи то цілковита бестія, у всьому подібна до своїх побратимів, чи якийсь вибрик і чудернацька потвора. Але, як я вже говорив, Ніколай Бердяєв ідеалізує Історію і зовсім не вважає, що годі її охопити людським розумом. Керують нею закони, подібні до законів природи, й не випадково діється те, що діється. Тобто не всяка послідовність подій можлива. Насправді, можливе тільки те, що конечне, — отож, епохи йдуть одна за одною за методом логічного висновку: Ренесанс із Середньовіччя, Просвітництво із Ренесансу, а не, наприклад, навпаки. Але! Але! Що далі пише Бердяєв: отож, на наших очах діється власне така неможливість! Тож реальність суперечить законам історії!