Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
О Боже, все так, подумав я. Ніч, надворі дощ, а позад мене невидимий Шренк промовляє слова, що назавжди закарбувались у моїй пам’яті.
— Тієї ночі у трамваї ви були так близько від мене, — провадив Шренк. — Я міг би простягти руку й торкнутися вас. Та я цього не зробив. Я втік. Ішов дощ, і коли б ви тільки обернулись… але ви не обернулись… ви б побачили мене, впізнали… але ви не обернулись, і…
Поміст лишився вже далеко позаду, ми швидко пройшли темною вулицею понад каналом і саме переходили місток. Бульвар був сонний, безлюдний — ні машин, ні вогнів. Я сягнисто простував попереду.
На середині містка через канал, там, де були лев’ячі клітки, Шренк раптом зупинився і вхопився за поруччя.
— Ну як ви не розумієте, допоможіть мені! — простогнав він. — Так, я хотів убити вас, справді хотів. Але це було б однаково що вбити надію, а вона потрібна в цьому світі, навіть таким людям, як я, хіба ні?
Я обернувся й поглянув на нього.
— Після сьогоднішнього вечора — ні.
— Але чому? Чому? — задихано спитав він, дивлячись на холодну масну воду.
— Тому що ви остаточно й безповоротно божевільний, — відказав я.
— Тепер я таки уб’ю вас!
— Ні, — сказав я з безмежним жалем. — Тепер лишилась тільки одна людина, яку треба вбити. Остання Самотня душа. Останній невдаха. Останній спустошений. Ви.
— Я? — зойкнув той малий чоловічок.
— Ви.
— Я? — зарепетував він. — Та будь ти проклятий, проклятий, проклятий!
Він крутнувся на місці. Вчепивсь у поруччя. І перескочив через нього.
Його тіло шугнуло вниз, у темряву.
Він поринув у воду — таку саму брудну й липку, як його одяг, таку саму чорну й жахливу, як його душа, — і зник з очей.
— Шренк! — закричав я.
Він не випливав.
«Верніться!» — хотів крикнути я.
Та раптом злякався, що він справді повернеться.
— Шренк… — шепотів я. — Шренк… — потім перехилився через поруччя містка, вдивляючись у зеленкувате шумовиння й пузирчасту припливну хвилю. — Я ж знаю, ви там.
То не міг бути кінець. Усе сталося надто просто. Шренк зачаївся десь у пітьмі, може, під містком, припавши до землі, мов величезна темна жаба, позеленілий на лиці, і, ледь чутно дихаючи, вичікував. Я прислухався. Ніде ані капне. Ані хлюпне. Ані шелесне.
— Шренк… — прошепотів я.
«Шренк…» — озвалося луною між палями містка.
Неначе на мій поклик, десь далеко на узбережжі підвели голови велетенські нафтові чудиська, потім знов опустили в лад довгому похоронному рокотанню хвилі на піску.
«Не чекай, — учувся мені Шренків шепіт. — Тут унизу так хороше. Нарешті спокій. Мабуть, я тут і залишусь».
«Брешеш, — подумав я. — Ти вискочиш звідти, коли я найменше цього чекатиму».
Місток рипнув. Я рвучко обернувся.
Ніде нічого. Тільки туман над безлюдним бульваром.
Біжи, подумав я. Біжи до телефону. Повідомляй Крамлі. Чому його досі немає? Біжи… Та ні. Якщо я побіжу звідси, Шренк може вискочити й утекти. Доведеться чекати.
Вдалині, за дві милі від мене, прогуркотів великий червоний трамвай, сигналячи й ревучи, мов оте жаске чудисько з мого сну, так наче гнав, щоб забрати в мене літа, життя, майбутнє й завезти до чорної смоляної ями в кінці колії.
Я знайшов камінець й кинув у воду.
Шренк…
Камінець булькнув і потонув. Знову тиша.
Він таки втік од мене. А я ж хотів відплатити йому за Фанні.
Є ще Пег, подумав я. Зателефонуй їй.
Ні, їй теж доведеться почекати.
Серце у мене билося так лунко, аж я боявся, що ось-ось сколихнеться внизу темна вода і з неї вирине смерть. Боявся, щоб від самого мого подиху не завалилися нафтові вишки. Я заплющив очі й, зробивши над собою зусилля, притишив биття серця і дихання.
«Шренк, — покликав я подумки, — виходь. Тут Фанні, вона чекає. І жінка з канарками чекає. І старий із павільйону на трамвайній станції тут, поруч мене. Тут і Джиммі, прийшов по свої зуби. І П’єтро хоче забрати назад своїх звірят. Я ж знаю, що ти там. Виходь. Я тут, чекаю разом з усіма».
Шренк!
Який же я був дурень!
Цього разу він, мабуть, таки почув.
І прийшов мене схопити.
Він вилетів із чорної води як гарматне ядро, що відскочило від трампліна. Зметнувся вгору по неймовірній траєкторії.