Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
В уяві Богдана Даниловича спливли снігові кучугури, які тоді так укрили їхню вулицю, що люди мусили ходити не у хвіртки, а просто через паркани. Зорій згадав, як у переддень весни з ентузіазмом і задоволенням, без жодного примусу санчатами вивозили з подвір’я на город важкий спресований сніг. Це щоб тала вода не підтопила погріб, де зберігалися буряки, картопля, морква, стояли діжки з квашеною капустою, засоленими огірками й помідорами. Попри ці потуги з вивезенням десятків тонн снігу в погребі завжди стояла вода, в якій плавало все, що там було, псуючись і викликаючи жаль та щем за даремно витрачені час і сили. І хоч виносили воду відрами, вона знов і знов прибувала, і знов і знов її виносили та виливали у двір.
А нині вже з десяток днів безперестанку сипле сніг: то дрібненький, колючий, що аж зривається на дощ, то лапатий,
з вітром і хурделицею, як сьогодні. А позаяк того снігу ніхто не думає прибирати навіть у столиці, здається, сніг от-от завалить і багатоповерхівки. Але ж і це — ще не той сніг. За містом — у полі, в лісі, в селах — ото сніг! Отам зима!
Богдан Данилович піднімався по Прорізній, ковзаючись, іноді навіть спотикаючись, але автоматично, наче робот, не звертаючи уваги на ті дрібні перешкоди, що виникали через природні зимові незручності. Рухався звичним, відпрацьованим майже до автоматизму маршрутом Хрещатик-Прорізна-Володимирська аж до свого кабінету на Малопідвальній.
І що ближче він до нього був (он уже й засніжені ялинки біля управління кадрів), то наполегливіше думки повертали його від мрійливих споминів дитинства до тривожних переживань за сьогодення. І за завтра. Саме воно віщувало щось непередбачено непевне й навіть лиховісне.
2
— Я вже готовий притягнути на наш бік хоч самого чорта, — почав Зорій, навіть не привітавшись із підполковником Яругою, який зайшов до кабінету. — Самим зараз тяжко, а далі буде ще важче. Але кого б не уявив з нашої братії — всі якісь недолугі, слабкі й ненадійні. З ким же робити справу, га?
Останні слова полковник сказав, наче в думках, навіть не повернувши голови в бік Яруги, який без запрошення все ж примостився на краєчку стільця.
— Я ось що думаю: чи не час нам виходити на більш високі орбіти?
— Богдане Даниловичу, я розумію, що приємно поговорити з розумною людиною. Ви ж зараз розмовляєте самі з собою? В усякому разі, я не зовсім врубаюся, про кого чи про що ви говорите.
Підполковник Яруга зовсім не ризикував, промовляючи ці нахабні слова своєму патрону. Віктор добре відчував дистанцію, атмосферу й ситуацію, коли і що можна говорити полковникові, а коли заціпитися й чекати пояснень. Вони чудово одне одного розуміли. Бо були друзями й однодумцями.
— Я давно хочу поговорити відверто з генералом Анатолієм Чорним. Він з 1991-го, тобто майже десяток років, перебував біля людини, яка мала дуже великі перспективи обійняти високі посади в державі. І ця людина ці посади обіймала, — Зорій
підвівся, підійшов ззаду до Яруги, поклав йому на плече міцну жилаву руку. — Ох, як не вистачає нам такої людини! Скалити по правді, я маю великий сумнів, що ця славетна постать погодиться взяти участь у нашій боротьбі, але спробувати все ж треба. Аби потім не дорікати самим собі, що не використали всі можливі шанси. Навіть найменша порада цієї людини була б нам великою підмогою — так я в нього вірю.
— Кого ви маєте на увазі, Богдане Даниловичу? — Яруга вже налаштувався на одну хвилю з полковником.
— Але я вже давно втратив з цією людиною зв’язок, і ось маю надію, що через Анатолія Чорного можна буде поновити контакти, — наче не почувши запитання Віктора, сказав Зорій. Потім підійшов до телевізора й натиснув на кнопку. На екрані з’явився силует ведучого, який щось розповідав. Що саме — не чути. Полковник додав гучності, й звична політична локшина майже заглушила наступні слова Зорія, який знову впритул наблизився до Яруги.
— Ця людина — не хто інший, як великий Марчук, — майже пошепки промовив Богдан Данилович.
— А чому така конспірація? — Яруга ще не зовсім розумів, яким боком до їхньої справи в’яжеться колишній голова Служби безпеки України і чому про нього треба говорити пошепки.
— Не всі вповні усвідомлюють, що саме Євгенові Кириловичу Марчуку судилося в 1991–1992 роках на ділі реформувати КДБ в СБУ. Можливо, якби не Марчук, країна взагалі втратила б таку державну інституцію, як органи держбезпеки. Але ті самі роки стали й роками втрачених можливостей. Хоча, на мою думку, періодом утрачених можливостей можна вважати 1993–1995 роки, а 1991–1992 — періодом шарахань, безладу й перших кроків навпомацки. Що робили органи безпеки в ті роки — ти прекрасно пам’ятаєш. Точніше — ми були свідками того, чого не робили органи безпеки. І навіть знаємо, чому не робили. Але Євген Кирилович діяв так, як діяв. Нам би згодилися його досвід і вміння правильно оцінювати ситуацію. Більше того, сам ЄК говорив згодом публічно про те, чим ми з тобою сьогодні практично й займаємося.