Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Зорій весь час дуже уважно стежив не лише за подальшою політичною кар’єрою колишнього голови СБУ, а й за його позицією щодо того чи іншого актуального питання, що турбувало суспільство. Генерал, уже не маючи прямого стосунку до проблем органів державної безпеки, завжди був у курсі справ спецслужби й навіть не раз публічно давав оцінку процесам, які помилково громадськість сприймала, як спроби реформування органів. У 1998 році Марчук висловлювався так: «Досвід системи КДБ, яка знала, як боротися з явищами негативного характеру, може згодитися в боротьбі зі злочинністю і дезінтеграцією держави, у наведенні порядку в органах влади, їх очищенні. Не треба ніяких загальних надзвичайних станів. Подолання кризи не повинно зачіпати прав громадян. У надзвичайному стані повинні перебувати правоохоронні органи і виконавча влада, тільки не громадяни країни. Як це зробити — я знаю…»
Про казармовий стан для правоохоронців, коли ніхто не може поодинці ні вийти з приміщення, ні зателефонувати кудись без свідків тощо — така думка була в Богдана Даниловича ще тоді, на початку 1990-х. Він згадував завжди популярний серіал «Спрут» із красунчиком Катані. Здавалося — мафія непереможна. А потім держава «підтягнулася», сконцентрувала сили — і… бандитам капут. Звичайно ж, кіно не завжди близьке до реальності, але…
Не виняток, що й у Марчука ще залишилася ідея-фікс, пунктик, як і в більшості співробітників органів державної безпеки, — навести порядок. Зорій і сам дотримувався думки, що саме з цього слід починати. З цього починав Андропов, за якого виловлювали в робочий час людей у кінотеатрах, а також суворо карали за запізнення на роботу. У такому дусі продовжував Горбачов, тоді звільняли з роботи за пиятику. Був випадок, коли звільнили цековських працівників за вранішній перегар. Думали по-ленінськи-сталінськи: зміцнити порядок, дисципліну — і все кругом закрутиться-завертиться. Особливо Зорій звернув увагу на слова Марчука «у наведенні порядку в органах влади, їх очищенні». Не пояснюються слова «їх очищенні». Що значить очищення? Хоча Богдан Данилович знав, що розуміти це можна по-різному, наприклад, як звільнення суспільства від казнокрадів, нероб, алкоголіків.
Зорій також знав, що останні слова Марчука «як це зробити — я знаю» — не лише з розряду передвиборних тез. Богдан Данилович мав можливість порівняти дії свого колишнього керівника з висловлюваннями Євгена Кириловича у його книжці «П’ять років української трагедії».
Як Марчук збирався «це зробити», він приблизно продемонстрував, коли став Прем’єр-міністром. Засідання уряду починалися з того, що Євген Кирилович обводив суворим поглядом присутніх і починав «нарізати» всім роботу. Обговорення, наскільки було відомо Богданові Даниловичу зі звітів телепрограм, не спостерігалося. Та й що тоді було обговорювати, коли країна балансувала на межі «бути чи не бути»! Такий крутий стиль був у Марчука завжди. Сам трудоголік у кубі, він примушував працювати тих, хто поруч із ним, хоча б у квадраті. Свій досвід працівника спецслужби Євген Кирилович спробував застосувати й на посаді Прем’єра. І… впав у немилість. А не треба бути розумнішим, ніж твій безпосередній начальник. Тодішній Президент розумників не жалував. Його оточували тупорилі виконавці, а найголовнішою чеснотою чиновника тоді вважалося славнозвісне російське «чего изволите?!».
Усе ж і до прем’єрства, і опісля Марчука вважали найкращим фахівцем у царині держбезпеки, кращим, ніж в економіці чи в політиці. Бо ж можливості проявитися як політичному діячеві в Євгена Кириловича виникали, деякі він створював сам, але до кінця реалізувати їх з багатьох об’єктивних (а можливо, і суб’єктивних) причин він не зміг.
«Я багато років працював у системі держбезпеки, де практично все особисте життя «просвічувалося». Ця практика сповідується у багатьох солідних спецслужбах, наприклад ЦРУ, — пише Марчук. — Там співробітник дає добровільну згоду на те, що без його відома будуть періодично перевіряти його фінансове становище і навіть дещо з особистого життя. Приблизно те ж відбувається і в спецслужбах інших країн. їх працівники добровільно йдуть на деякі самообмеження своїх прав і свобод…»