Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

Усе сходилося. Все, що він говорив, було схоже на правду, воїни не могли не вірити.

— Хто ще хоче пересвідчитися?

Ніхто не хотів. Усім і так було ясно. Крім Лисого.

Що більше він брехав цим чоловікам, то дужче й сам починав вірити в сказане. А від цього — в свою чергу — ставав дедалі переконливішим. Проте хлопець усвідомлював, що його переконливість має межі. Якби він зараз сказав цим воїнам, що треба вбити вождя, вони б не тільки не послухали його, а й перестали вірити всьому, що раніше було сказано.

А щось сказати їм зараз було необхідно. Він мусив навернути цих людей на свій бік. Пообіцяти, що ніякого лиха їм і їхнім родинам не буде, якщо підуть за ним? Тепер уже не повірять. Сказати, що він тільки забере Лелю й піде з їхнього села? Це може все зіпсувати — виходить, він усе це справді затіяв заради дівчинки? Тоді чим він кращий за старого вождя?

Мовчання загусало. І що довшим воно ставало, то важче його було порушити. Стало майже темно. Галявину накрила зловісна темна хмара.

І з першими важкими краплями вже майже осіннього дощу в палаці розлігся приглушений стінами собачий гавкіт, високі двері круглої хати відчинилися, й звідти вийшли Леля і вождь. У вождя під свитою була білісінька сорочка (десь поблизу є невеличка чиста річечка, подумав Лисий — без неї так випрати сорочку неможливо). У Лелі на голові червонів віночок із польових квітів (десь поблизу має бути великий луг; там, швидше за все, випасають коней — адже стільки трави необхідно). Вони трималися за руки. Вождь ледве стримував переможні промені в очах, Леля мала вигляд до всього байдужої й приреченої. Очей на Лисого вона не підвела, дивилася весь час собі під ноги. Навіть тоді, коли вождь заговорив, навіть під час того, що вождь казав.

— Ми все владнали, — сказав він. Голос його дзвенів, перекриваючи розпачливий гавкіт Глини, ніякої надтріснутості. Навіть шрам на обличчі був майже непомітний. — Гостя з власної волі погодилася вийти за мене заміж, бути мені вірною дружиною, доки смерть не розлучить нас. Так, красуню?

Вона не відповіла, схоже, навіть не помітила, що звертаються до неї.

— Так, кралечко? — повторив старий з притиском.

Вона трохи повела в його бік головою. Не подивилася на нього, а просто показала, що чує. Погляд її так само лишався відсутнім. Вона дивилася на щось таке, чого ніхто інший не бачив.

— Так, — ледь чутно відповіла вона самими губами.

Тільки Лисий і зрозумів, що вона сказала. Не тому, що був ближче, просто він завжди розумів, що вона каже — навіть якщо вона ледь ворушила губами.

— Кралечко, люди не почули, — жорстко повторив вождь.

— Так, так, так! — вигукнула вона просто в обличчя своєму нареченому.

— І не треба вдавати, ніби тебе змусили, — старому, здається, мало було показати, що вона згодна, йому ще хотілося зламати її, виявити свою владу. — Я тебе змушував?