Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
— Я тобі поваляю! Я тобі поваляю! — вибухнув Петрусь, узагалі не схильний до такого відкритого вияву своїх почуттів.
— А ти вважаєш, було б краще, якби це страховисько вночі прийшло до села й почало вбивати сонних людей? — Івась спробував перевести розмову в логічне русло.
Вухань пошкріб потилицю.
— Звісно, не краще. Чого ж його!.. Я ж не кажу! Тільки ж дуже воно… той.
— Дуже, — погодився Івась. — І все одно ми його ледве заспокоїли. А якби не дуже? Що б тоді було?
— Так хіба ж я що кажу! — Вухань мучився від того, що його не розуміють. — Я ж тобі людською мовою кажу: я ж не якийсь той… Тільки ж і так не можна! Він же висить, а ти той… Просто в серце. Він же ні втекти, ні той… От я про що!
— Ага-а! — здивовано промовив Івась. — Тобто хай би краще втік! Оце добре! Оце ти молодця придумав! Хай би втік. І розповів іншим вовкулакам, що тут на них пастки. Вони б тоді вже так обережно прийшли вдруге!..
— Та хіба ж я той!.. — спересердя кинув Вухань. — Та хай би вже краще вбило! А так висіти!.. Це ж просто… той!
— Як же ти його вб’єш! — Петрусь замислився. — Це ж сріблом треба. А у нас срібла майже немає. Тільки той уламок, який раніше в воді лежав. Скільки ж там його!..
— Так що ж сріблом… Можна й не сріблом…
— А чим? — з надією спитали Івась і Петрусь одночасно.
— Осикою, — незвично коротко відповів Вухань.
— Якою осикою?
— Звичайно якою, — відповів Вухань. — Кілками осиковими. Вони й упирів той… А що вже вовкулака!..
— А стріли осикові також можна? — поцікавився Петрусь.
— Так хіба ж я той… Так люди кажуть, що осикою можна. А я… що ж… Може, й той…
Петрусь їх уже не слухав. Він узяв із печі залежалу із зими вуглинку й почав щось малювати на підлозі.
— От повернеться мала, вона тобі помалює, — сказав Василько, який досі сидів тихо. Сказав, і прикусив язика.
— А де ж це вона? — стрепенувся Вухань. Він так любив розмовляти з Марічкою. Вона ніколи не знущалася з нього й точно розуміла все, що він намагався сказати.
— Та хто ж її знає, де вона, — швидко відповів Івась, щоб ніхто інший не сказав чогось іншого. Спробуй потім пояснити, як літає ступа й чому досі про це ніхто в селі не знає.
Просіка
Досі він ніколи не бачив такої просіки. Вона й вовкулачий слід не нагадувала — чиста й неширока, зверху вкрита гіллям. Було темно, але безпечно. Лисий мчав просікою, не торкаючись ногами землі. І зустрічного вітру не було — тільки тонкий холодний струмінь бив у груди й холодив їх. Дорога звивалася, але дивним чином у кінці її — там, далеко попереду, хлопець постійно бачив світло. Саме до нього він летів, воно було метою подорожі.
Аж ось гаряча рідина пролилася з повітря йому на груди й зігріла вихолоджене струменем вітру місце.
І водночас він літав над землею — без ступи, сам по собі, спостерігаючи все, що діялося під ним. Це не так, як одна частина його мчить просікою, а друга літає. Він був весь разом, цілий. Та одночасно перебував і там, і тут.
Лисий знав, що це він уже помер. Однак не було ні боляче, ні сумно. Все, що під ним відбувалося, було якимось нецікавим, байдужим. Ось тіло вождя з простромленим горлом — порожнє, мов ганчірка. Ось його тіло — таке ж порожнє. Над ним схилилася Леля й гірко плаче. Поруч б’ється в риданнях мала Марічка. Натовп навколо поступово розходиться. Лисий відчував Лелин і Марійчин біль, та сам ним не перейнявся. Вони так побиваються, бо думають, що йому погано…
Погано йому не було. І добре не було. Він усе бачив, і йому було ніяк. Тобто не було відчуттів.
Вони з’явилися спочатку непомітно, ледь-ледь. Лелині сльози почали стримувати його, затримувати, зменшувати швидкість, із якою він мчав просікою. Вони ніби заливали очі, й Лисий поступово втрачав вогник попереду — йому вже нібито й нікуди летіти. А потім з’явився біль у грудях, там, де холодило його зустрічне повітря, і він зрозумів, що то знову почала боліти рана, якої завдав йому Василь-Василем.
Лелині сльози геть засліпили його, й він перестав бачити майдан, дівчаток і тіло вождя. Він узагалі нічого не бачив, але тепер — розумів. От чого не було, коли він був мертвий — розуміння. Було знання, а розуміння — ні.
Та й як же він міг щось бачити, коли мав заплющені очі! Це ж Леля закрила їх, коли він помер. Її сльози огортали душу, ось уже й просіка десь зникла, як і не було її. Шкода, вона йому подобалась. От і почуття повернулися…
І раптом усе зразу стало на свої місця. Він розплющив очі й промовив:
— Скільки ж ти мене рятуватимеш?
Марічка голосно скрикнула.