Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
Якби не рештки страху в цих людей, його б уже не було. Битви не буде. Їх занадто багато. Буде просто смерть. І ради немає. Лисий напружено намагався щось придумати, й нічого придумати не міг. Жодної слушної думки.
Відстань скоротилася до трьох-чотирьох кроків. Вождь усе ще стискав Лелину руку зсудомленими пальцями.
— Смерть вивіднику! — закричав він так гучно й страшно, що, мабуть, і камінь би прокинувся.
І його воїни прокинулися. Вони відвели назад руки зі списами, готуючись метнути зброю з такої смішної й безнадійної відстані. Їх уже ніщо не могло спинити: ні страх, ні інший наказ вождя, ні жалість до приреченої ними дитини.
Тільки на мить спинив їх пронизливий дитячий крик:
— Ні-і-і-і!!!
Крик пролунав просто з неба над головами, і якби воїни подивилися вгору, можливо, побачене б так вразило їх, що вони просто забули б про Лисого. Але вони не подивилися вгору. Вони кинули списи — дружно, майже одночасно, але все ж таки з затримкою на мить.
І цієї миті Лисому вистачило, щоб упасти на землю, просто їм під ноги, тож усі списи викресали іскри з кам’яної брили над ним.
— Бийте його! Голими руками задушіть! — іще страшніше заволав вождь.
Та було пізно. Чоловіки підвели голови до неба й заклякли.
Дощ заливав їм очі, тому вони не зразу й роздивилися, що то за диво — велика мокра колода в повітрі над їхніми головами, з якої стримить мітла. Навіть про Лисого вони забули. Мов зачаровані, дорослі воїни дивились, як колода зробила коло над ними й полетіла прямо на їхнього вождя. Коли вона була вже зовсім поруч, старий з розмаху вдарив її своїм костуром, і той від удару розколовся, зламався навпіл. Ступа, над якою тепер усі побачили сплутане мокре волосся маленької дівчинки, вдарила вождя в груди, але він упав не зразу, бо все ще міцно тримав за руку свою полонянку.
Він упав за мить, коли ступа вже пролетіла далі. Він тримався за Лелину руку, тож падав не на спину, а на груди, встигнувши спертися лівою рукою з уламком костура на землю. От тільки безпечно вивернути цей уламок він не встиг. Гострий край костура легко ввійшов у шию великому й вічному вождеві.
Його смерть бачило все село, крім одного-однісінького чоловіка.
То був Василь-Василем, чоловік уже літній, дужий і спритний, тільки повільний розумом. Може, саме за це й цінував його покійний вождь. Василь був його постійним охоронцем, він виконував найтяжчі доручення вождя. І якщо цього разу вождь крикнув: «Смерть вивіднику!», то не міг Василь крутити головою доти, доки не виконає наказу. Тим більше, що він і справді не розумів, як це Лисий не піддатний смерті.
Усі обернулися й стежили поглядом за ступою, а Василь мовчки зробив три широкі кроки до каменя, підняв із піску один зі списів і ввігнав його в груди юному ворогу, який іще не встиг навіть підвестися з землі. Виявилося, що нічого — піддатний. Василь повернувся й пішов до своєї хати. Наказ він виконав.
Ступа не приземлилась, а майже впала — і не дном на землю, а ребром. Вона повалилася на бік і покотилася по землі. Марічка випала, підводячись, вона єдина побачила те, що трапилося біля каменя. Ще не звівшись на ноги, мала пірнула в ступу вперед головою, схопила казанок і помчала до Лисого, на бігу наповнюючи казанок водою з баклажки.
— Швидше! Швидше! — благала вона, підбігши до нерухомого тіла хлопчика й опустившись перед ним на коліна.
Леля підбігла до них тоді, коли вода в казанку вже закипала. Зібравши всі свої сили, дівчинка висмикнула з грудей Лисого списа, і з рани бризнула кров. Марічка зразу вилила на рану мертву воду, кров зупинилася, рана почала затягуватись.
Але пізно, пізно, пізно…
Лисий уже не дихав. Скляним поглядом він дивився в небо, з якого саме перестав падати дощ.
Леля торсала його за плечі, ніби намагалася розбудити.
— Лесику мій! Лесику мій! — повторювала вона крізь сльози.
А вони рясно котилися з її очей, падаючи на обличчя і груди Лисого, змиваючи краплі дощової води.
Навколо з’юрмилися люди, стояли мовчки, дивилися. Тільки один глибокодумно зауважив:
— Воно, бач, в одному сходиться, а в другому… куди ж!
Розділ 5
Неміряна й конечна
Горе тому…
Вивідник, якого ще дві ночі тому послав вожак на захід, досі не повернувся. Вожак весь час тримав у голові це запитання: де він? І тільки зараз запитання зникло, як не було. Тому що з’явилося завдання, з’явилася нова мета. Він раптом зрозумів, що треба йти на північ, що той, хто йому потрібен, саме там. Понад те, вони всі там — усі, хто йому потрібен. Він зрозумів і те, що тепер йому не потрібно полонити й приводити кудись цих негідників, які повбивали половину його зграї. Він знав, що може й мусить сам їх убити. Це раптом стало очевидно. Просто знайти й убити. І все.