Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

Тільки-но дівчинка впізнала це місце, як ступа сама собою піднялася вгору й, пролетівши над ним, знову знизилася над берегом, так що верх кручі лишався вище за їхній політ.

Ніхто їх не турбував, ніхто не спиняв. Летілося легко, і якби Марічка весь час не думала про Лелю й Лесика, це була б суцільна насолода. А так дівчинка постійно уявляла собі, що Лелю й Лесика ховають у підземеллі, а вона влетить на ступі просто під землю, й визволить їх. А тоді вони рогачем піднімуть перекриття над підземеллям, і вийдуть на волю.

Або ворог наміриться вбити Лелю, а Марічка налетить на нього ступою і зіб’є з ніг. Бо він же вгору не дивитиметься!

Або…

Планування урвалося, бо дівчинка підлетіла до того місця, де від русла ліворуч відходить колишній рукав, а нині болітце. І знову Марічка впізнала все, що тут відбувалося, хоч за Васильковими розповідями й уявляла собі це трохи інакше. Отам вони рубали прохід у заростях ожини, там розкладали багаття, а звідти на них посунули якісь дивні великі видри.

Марічка пильно вдивлялася в поверхню болота, однак ніяких слідів того, що в ньому щось водиться, не знаходила. Зате в місці, де Леля з хлопцями піднімалися схилом, біліли на сонці кістки. Видно, як і вовкулаки, видри добивали й доїдали своїх поранених родичів.

Дівчинка обережно піднялася до краю урвища. Потім злетіла в небо, щоб поглянути зверху, чи ніхто не ховається за деревами.

Щоправда, згори видно було не набагато краще. Сліди в траві й так нелегко роздивитись, а якщо ширяєш над верхівками дерев, то й поготів нічого не вийде. Вона побачила невеличку галявинку неподалік урвища й обережно знизилися над нею.

Марічка знала, як їй важко залазити в ступу. Тому вирішила без крайньої потреби не вилазити з неї. Та й зі ступи, знизившись, вона добре роздивилася сліди людей і коней — багато слідів, які потім зникали під кронами дерев. Спробувала підлетіти ближче, але ступа летіти в хащі відмовилася.

От постояти на галявинці й трохи відпочити — вона не заперечувала.

Ліс був мовчазний і насторожений. Птахи не співали — це й зрозуміло, літо закінчується. Навіть цвіркунів не чутно.

— Ти вже відпочила? Полетимо далі? — спитала Марічка в ступи.

Та відповіла, що, мовляв, так, полетіли.

Дівчинка підняла мітлу, й вони злетіли в небо. Пролетівши кількасот кроків на північ, знову спустилися на галявинку. Марічка пильно обдивилася траву, позазирала зі ступи під дерева — ніяких слідів. Тут давно ніхто не ходив.

Знову в небо — вже зовсім в інше небо. Сонце затулили хмари, й були вони чорні й зловісні. Почав зриватися вітер, поки що несміливо й нерішуче, та відчувалося, що незабаром він вступить у свої права.

Ще одна галявинка. І тут жодного сліду. Піднялися. Марічка спрямувала держално мітли просто на північ — Лесика повели кудись туди. Так сказав Василько.