Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

Сидів за столом, обхопивши голову руками й думав, думав. Василько дивився на нього співчутливо, а Петрусеві, здається, все було байдуже. Встав із-за столу, підійшов до дверей, щось обдивляється, тепер ось до комори пішов — що йому ті двері, що йому та комора! Хіба зараз до цього — коли до села дісталися вовкулачі вивідники!

— Івасю, тут нічого немає! — долинув із комори голос Петруся.

— А що ти там хотів знайти? — не зрозумів його Івась.

— Я нічого не хотів, — розважливо відповів хлопчик, — але тут усе пропало. Зникло.

— Що — все? — не підводячись із-за столу, спитав Івась.

— Усе — значить усе, — Петрусь не дратувався, відповідав так само статечно. — Ступа, мітла, казанок — усе зникло. Тільки рогач на місці, але ж це не той рогач.

— Який — не той? — спитав Івась, уже в дверях комори.

— Не самоносний. Самоносний вона забрала разом із усім іншим.

Мабуть, в Івася було якесь затемнення — чи то занадто багато відповідальності лягло на його плечі, чи то давався взнаки нічний час і жахливі враження від зустрічі з вовкулакою, чи то переживання за Лелю, Лесика, а тепер іще й за Марічку притупили кмітливість. Тільки він не зразу зрозумів.

— Хто — вона? Ти думаєш, тут знову була Люба?

Петрусь підніс свічку до Івасевого обличчя, щоб подивитися, чи той, бува, не жартує.

— До чого тут Люба? Ти що, не зрозумів? Марічка забрала.

— Марічка?!

— Звісно, Марічка! Вона полетіла рятувати Лелю й Лесика.

Івась зрозумів, що Петрусь має рацію. Тепер, коли він сказав це, стало цілком ясно, що саме так воно й було. Хлопцеві мурахи побігли по спині. Нічний політ на ступі — це не іграшки. А найгірше, що тут нічим не можна зарадити. Де її тепер шукати? Як її тепер спинити?..

Івась опустився на підлогу, притулився спиною до одвірка й так сидів, безпорадний і спорожнілий.

— Нічого з нею не станеться, — сказав Василько, аби щось сказати. — Ступа її слухається, літає вона добре…

Він замовк, розуміючи, що ці слова нічого не важать, що можна і вдесятеро краще літати й наразитися на таку небезпеку… Взяти хоча б лішака. Він також уміє літати. І ще невідомо, чи може ступа від нього втекти.

Найбільше всіх мучила невідомість. Вони не знали того, що вже знаємо ми, тож їх найдужче хвилювали події, які пройшли якраз без великих неприємностей. А що було справді страшним, про те вони нічого не знали.

Не знав, звісно, й Вухань, який прийшов поговорити про свої найбільш наболілі проблеми. Видно, він довго готувався до цієї розмови, продумав, що скаже, тому з першої фрази висловився дуже чітко:

— Ну, все одно так не… той…

— А як той? — в’їдливо спитав Івась, який, безперечно, зрозумів, про що йдеться.

— Треба поваляти, — здавалося, Вухань в’їдливості не помітив.