Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
— Ні, — знову самими губами повторила дівчинка.
— Не чую.
Вона нарешті подивилася йому в очі. В тому погляді було стільки ненависті, що Лисий усе зрозумів.
— Ні, коханий, ти мене не змушував, — сказала Леля, простягла руку й ніби ласкаво, але дуже сильно посмикала вождя за вуса. — Зайчик мій!
У себе за спиною Лисий почув несміливе хихотіння.
На обличчі вождя блискавкою спалахнув шрам. Такого приниження він не міг знести. Але й вибирати не доводилося. Лисий побачив, як у Лелі побіліли пальці, так сильно у відповідь старий стиснув її руку. Однак дівчинка нічим не виказала, що їй боляче. Сміх зник так само швидко, як і з’явився. Вождя вже не любили, але ще боялися.
Чим же він так її обдурив? Що могло її змусити?
— Що ти їй такого наобіцяв, Сидоре? — голосно спитав Лисий. — Що не вб’єш мене, якщо вона з доброї волі за тебе піде?
У Лелі в очах з’явилася тінь страху. Вождь знову почав червоніти. Люди стояли мовчки, мов закам’янілі, — здавалося, навіть мухи перестали дзижчати.
— Це дуже великодушно з твого боку! — знову заговорив Лисий. — Лелю, виходь краще за мене! Я тобі теж щось таке наобіцяю. Наприклад, що я ніколи не стану русалкою. Це ж дуже просто: пообіцяти не робити того, чого зробити не можеш. Погоджуйся, Лелю!
Старий уже зрозумів, що програє. Навіть убивши зараз Лисого (якби таке вдалося, бо він уже знову схильний був думати про хлопцеве безсмертя), він нічого б не виграв. Леля чарівна, він з дитинства мріяв про таку дівчину. Усе своє життя Сидір знав, що не має права одружуватися, й тим більше мріяв про ту єдину й неповторну, яка колись з’явиться. Він з острахом дивився на кожну народжену в селі дівчинку, й швидко заспокоювався, пересвідчившись, що це не вона. Тож тепер і сумнівів у нього не лишалося — Леля і є тією єдиною і неповторною. Вона така впевнена в собі, така відважна й сильна!..
Але зараз уже й не про неї йшлося. Вождь бачив, що він може втратити не лише її, а й своє становище — свою велику круглу хату, або палац, як він її називав і вимагав, щоб називали всі в селі. Він може втратити владу, і тоді всі, кого він ображав, почнуть мститися йому. З нього збиткуватимуться, показуватимуть у спину пальцем і хихотітимуть. І хтось зрештою спрямує йому в спину не пальця, а списа…
— А звідки ти, хлопче, знаєш, як її звуть? — раптом спитав він, примруживши очі. — Щось не пригадую, щоб хтось у нашому селі так називав її. То ви, виходить, давно знайомі? Односельці? І що ж вас обох привело до нашого села? Що ви тут хотіли вивідати?
Вождь угадав. Співчуття до цих двох чужих дітей тут же змінилося на підозрілість. Вивідники! Чи є страшніша й потворніша людина, ніж чужий вивідник?! Вони вже все забули — невідома небезпека від незбагненної черви поступилася місцем цілком зрозумілій загрозі нападу незнайомих сусідів. Зрештою, село завжди боялося вождя. А тим, хто звик боятися, загалом не дуже й важить — звідки йде страх. Вождь знав це. Він просто підкинув їм іншу небезпеку.
До того ж, якщо Лисий просто вивідник — його можна не боятися. Він міг навмисне поголитися й роззутися, знаючи про їхнє кам’яне пророцтво. Жінки ще не наважувалися робити остаточних висновків, не могли подолати переляк, а чоловіки вже повільно півколом сунули на хлопця, тримаючи списи напоготові.
А ще й ця дівчина. Як вона підступно закохала в себе їхнього великого і вічного вождя! На таку небезпеку наражала їх!
Лисий розмів, що їх зараз не переконаєш. Пояснювати, що вони не вивідники — безглуздо, бо який же вивідник сам зізнається, хто він такий. Кожен стверджуватиме, що він не вивідник. Вивідники — вони такі.
Слово ніби висіло в повітрі. Ніхто не вимовляв, але всі так дружно повторювали його подумки, що воно ніби бриніло у вухах, наче його вибивали краплі дощу по землі, по одягу, по списах і кам’яній брилі.
Коло стискалося — точніше, півколо, бо Лисий уже стояв спиною до каменя й принаймні ззаду вже не чекав нападу. Наростало відчуття небезпеки. Він розумів, що його рятує тільки те, що жоден із чоловіків не наважується першим спробувати його вбити. Він пильно стежив за нападниками, краєм ока тримаючи в полі зору вождя і Лелю. Він завжди значно впевненіше почувався, коли вона поруч.
Він не міг нападати перший. Просто не міг. Це мало б сенс тільки тоді, коли б він хотів убити цих людей. А вбивати людей він не хотів. І при цьому розумів, що чим довше він не нападатиме, тим легше буде напасти їм. Для них він — ворог. За ці два дні вони вже встигли зненавидіти його. Він приніс неспокій у їхнє село, порушив усталений плин часу.