У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
У перші роки після встановлення радянської влади в СРСР і, зокрема, в Україні інтеліґенція розподілялася на дві категорії: стару й нову. Стара інтеліґенція, що утворилася ще до «революції», спочатку чисельно переважала, складаючи основну частину кваліфікованих кадрів. Її політично активна частина або загинула в роки громадянської війни, подалась або добровільно, а чи вимушено до еміґрації. Ті, хто залишився на батьківщині, в основному були політично пасивні. До більшовицької «революції» вони могли мати різні погляди, від помірковано лівих до правих: одні з них не прийняли її з самого початку, інші навпаки — вітали. Але майже вся стара інтеліґенція до початку 1920-их років неґативно ставилась до нового ладу, не приймаючи нову систему цінностей. «Мене запитали, як я ставлюся до Радянського Союзу, — згадувала шляхетна І. Голіцина своє ув’язнення 1923-го року. — Знати про нього нічого не хочу, доки ваш огидний уряд при владі, — відповіла я. А на питання, чи хотіла б я змінити уряд, відповіла, що взагалі вважаю його не за уряд, а за купку бандитів, які захопили владу. — І що б ви зробили з ними, якби ваша воля? — Повісила би багатьох з них на найближчому стовпі. — Чудово, — мовив слідчий із холодною посмішкою. — Усе це буде записано, і ми продовжимо слідство, як і належить».
Однак політично пасивні інтеліґенти і не мріяли про активну чи будь-яку іншу боротьбу. Меншість пасивно пручалася, йдучи на бойкот, саботаж, а чи на «внутрішню еміґрацію». Так, у статті про вищезгаданого автора «Білої ґвардії» М. Булґакова в «Літературній енциклопедії» 1929-го року зазначалось: «Булґаков увійшов у літературу з усвідомленням загибелі своєї кляси та необхідністю пристосуватися до нового життя… Завдання автора — моральна реабілітація минулого. Весь творчий шлях Булґакова — шлях клясово-ворожої щодо радянської дійсности людини. Булґаков — типовий виразник тенденцій „внутрішньої еміґрацїі“».
Михаїл Булґаков
Проте були й такі, які боляче переживали розрив із старим життям, намагаючись, тим не менш, зрозуміти й навіть виправдати нову епоху, а також за можливости знайти застосування своїм «колишнім» чеснотам, або забути про них. «И до чего хочу я разыграться — / Разговориться — выговорить правду — / Послать хандру к туману, к бесу, к ляду, — / Взять за руку кого-нибудь: будь ласков, — / Сказать ему, — нам по пути с тобой…», — запобігав О. Мандельштам.
Зазвичай вищезгадані пошуки інтеліґенції свого місця у «новому» житті мали вигляд галянтерейно-речового «патріотизму» та «солідарности» з новим клясом «радянських» людей. Адже допіру саме таким був кастовий розподіл на суспільні верстви населення. «Я бачила одну дівчину, стрижену, в шкіряній куртці, від неї відгонило молодістю, вірою, — нотувала в щоденнику 1924-го року пересічна московська обивателька. — Таким, як вона, належить життя, а нам нічого». «Я вчора зустрів гурт червоноармійців, осіб із двадцять, вони чекали на трамвай. У деяких були мандоліни, балалайки, гітара, троє мали автомати, дехто кулемети „Максим“, в одного протитанкова рушниця і ящики з набоями. А в одного мішок з книжками, а під пахвою наш альбом „Червона Армія“. Як зворушливо! Я стояв поруч із ним, а альбом був затяганий, бойовий. Значить, ми потрібні навіть минулим», — бадьорився А. Родченко, листуючи до дружини. «Цей рік — рік нових речей, — тішився К. Чуковський 1925-го року. — Я нову ручку вмочаю в нову чорнильницю. Переді мною цокотить новий годинничок. У шафі я маю новий костюм, а на вішалці нове пальто».
Справді, дехто з інтеліґенції бачив причину своєї відірваности від ритму нового життя саме у побутовій невлаштованості. «І все могло бути інакше, якби взяти себе в руки, — мучився Ю. Олєша. — Якби інша квартира, скажімо, ванна, душ, велике дзеркало, коробочки для запонок, краваток… Гімнастика, раннє прокидання… Або закордонна поїздка… погляд на европейця… Це могло б змінити». До речі, проблему «пролетарської» ґардероби в становленні «нового» світогляду вбачало чимало представників як «старої», так і «нової» інтеліґенції. «Треба придбати проклятого капелюха, оскільки в кепці ходити не можна, тому що в ній жаден француз не ходить, через що на мене всюди дивляться незадоволено, вважаючи, що я німець», — бідкався фотограф-лефовець А. Родченко у паризькому відрядженні 1925-го року. «Справлю собі пальто. Куплю нову кепку і нарешті почну „ухаживать“ за женщинами», — виголошував український радянський драматург М. Куліш у 1928-му році.