Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Пропонована книга є цікавим, несподіваним поглядом на так званий «радянський» культурний процес 1910—1930-х років XX століття: крізь своєрідне «задзеркалля» офіційної епохи і зсередини — через листування, спогади, щоденникові нотатки. Зокрема, йдеться про взаємовідношення життя й мистецтва, влади й діячів культури, їх роль та місце в умовах радянської ідеології. Видання розраховане на широке коло читачів. Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Таким чином, будучи замисленим М. Булґаковим як метафізичний, згаданий фінал переводив усю подальшу творчість опального автора до галузі конкретної історії, зближуючись із проблематикою радянської літератури 1920-их років. Найперший критик російської еміґрації в Париж поет Г. Адамович, зауваживши в «Днях Турбіних» толстовські впливи, був поблажливий у своєму відгуку 1927-го щодо М. Булґакова, зазначивши: «Але з височин, звідки йому відкривається вся „панорама“ людського життя, він дивиться на нас із сухуватою і доволі сумною усмішкою. Безперечно, ці височини настільки значні, що на них зливаються для ока червоне й біле — у кожному разі, ця різниця вже не має значення». Натомість другий критик і теж поет В. Ходасевич виявився більш прозірливим, зауваживши 1931-го року щодо роману «Біла ґвардія» М. Булґакова: «Отже, особистий моральний рівень людей, що складають білу ґвардію, доволі високий. Але ось тут, зазначивши це, автор завдає білій ґвардїі добре вирахуваного удару, цілком погодженого з тим, ще належить про неї говорити й думати в СРСР. Біла ґвардія гине ні тому, що складається з поганих людей з поганою метою, але тому, що жадної справжньої мети й жадного сенсу до існування вона не має. Така центральна, керівна думка Булґакова. Всі події у п’єсі показані автором як останні корчі приреченого світу, що тоне, не маючи в ім’я чого жити й не вірячи у свій порятунок».
Нові пани з двоюрідних людей
Ми чекали революції, змін, — таких змін, у яких ми самі будемо брати участь. Ми хотіли не зображувати, не сприймати світ, а розуміти світ і його змінювати. А як — не знали.
В. Шкловський
Розшарування старої інтеліґенції тривало не лише за ідейними, але також за соціяльними ознаками: вона розпалася на «колишніх» і «спеців». До категорії «колишніх» потрапили або люди тих професій, що втратили актуальність, або представники особливо підозрілих для влади категорій на кшталт письменників, яких спершу взялися було «перековувати», як М. Вороного чи М. Могилянського, але згодом кинули й забули, як X. Алчевську, В. Свідзінського чи Г. Хоткевича. «Колишні» жили випадковими заробітками, часто декласувалися, не бачачи для себе перспектив. Дехто з них взагалі «випав» з «прошарку» інтеліґенції в радянську обивательську каламуть. Натомість «специ» продовжували активно працювати за фахом, адже вони поки що були потрібні владі, оскільки замінити їх було ніким. Утім, вони чудово відчували, що їхнє відносне благополуччя може виявитися тимчасовим: влада терпіла їх доти, доки не підготують на зміну нову, радянську інтеліґенцію. Більш-менш ізольоване становище старої інтеліґенції в 1920-их роках подекуди дозволяло їй навіть самовідтворюватися: їхні діти зазвичай виховувалися у тих самих традиціях.
Піонер-трубач. Фото А. Родченка. 1930 рік
Нова, радянська інтеліґенція, для якої радянська влада була рідною, спочатку була чисельно невелика. Її ядро склали інтеліґенти-комуністи. Після більшовицької «революції» вона зросла завдяки двом джерелам. По-перше, поповнилася за рахунок частини інтеліґентів, що сформувалися до «революції», маючи ліві погляди. Це були частина есеро-меншовицької інтеліґенції і марґінали старої інтеліґенції з «„кухарчиних“ дітей», котрі або отримали освіту, або здолали приміську межу заселення жидів. Серед таких траплялися пристосованці, але для багатьох з них новий «демократичний» лад був кращий за старий, де їм щоразу вказували на місце в суспільній ієрархії. По-друге, нова інтеліґенція швидко стала розширюватися за рахунок молоді, і це джерело «поповнення» виявилось основним в Україні 1920-их років. Найбільш перспективною її частиною стали «висуванці» з робітників і селян. «Це ж нова народилася раса / З дроворубів і вівчарів», — віршував з цього приводу С. Гординський. «Откуда эта гнусная порода? / Какие матери / взрастили их? Какой / Кровавой пищею питала их природа? / Кто дал им право в жизни трудовой?» — відгукувався Н. Заболоцький. До речі, цей точний «зліпок» і пародійне поетичне зображення партійної риторики 1930-их років у нерозривному поєднанні з натурфілософською проблематикою (зооморфні метафори) — на відміну від еміґраційного формату риторики С. Гординського — Н. Заболоцькому вдалося опублікувати в бухарінських «Известиях» 27-го лютого 1937-го року.
Велику ролю у поповненні нової інтеліґенції грала також молодь з «пригноблених» за царату національностей: жидів, вірменів та ін. Найважче потрапляла в ряди нової інтеліґенції молодь зі старої інтеліґенції, оскільки в 1920-ті роки, а також у першій половині 1930-их років існували серйозні обмеження щодо цього. Якщо молодше покоління органічно засвоїло марксизм і радянську систему цінностей, не маючи іншого вибору, то радянські інтеліґенти з дореволюційним стажем, зробивши колись свідомий вибір, залишалися небажаним для влади балястом.
