У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
У 1920-их роках обидві вищезгадані категорії української інтеліґенції були різко поляризовані. Поляризація була пов’язана з партійністю: стара поголовно була безпартійна, натомість нова складалася виключно з комуністів і комсомольців. Прошарок «революційної» некомуністичної інтеліґенції (насамперед з есерів і меншовиків), швидко зійшов на пси: одні загинули чи еміґрували, інші увійшли в радянську інтеліґенцію, багато хто з них «визнали помилки» і вступили до ВКП(б).
Також у 1920-их роках зі старої інтеліґенції став виокремлюватися тип «безпартійних більшовиків» типу академіків Миколи Марра й Абрама Йоффе. Вони намагалися перейти від співробітництва з радянською владою до злиття з нею, зблизившись з новою інтеліґенцією, але зберігаючи при цьому старі зв’язки. До кінця 1920-их років таких «невизначених» одинаків залишилося небагато. Як вони жили? Наприклад, про те, як минула зима 1919—1920-их років, поет В. Ходасевич значив: «На півпідвальному поверсі неопалюваного будинку, в одній кімнаті, що нагрівається за допомоги вікна, пробитого в кухню, а не в Европу. Втрьох ув одній маленькій кімнаті, градусів зо п’ять тепла (розкіш на ті часи). За стінкою в кухні на плиті спить прислуга. Від Різдва, щоправда, її довелося позбутися: не по кишені. Рубав дрова, тягав воду, пік коржі, палив грубку сирими полінцями. Харчувалися юшкою, нелеґально придбаною пшоняною кашею (іноді з маслом), махоркою, чаєм із сахарином. У той самий час ми з дружиною служили в Книжковій Палаті Московської Ради: я — завідувачем, дружина — секретаркою».
Ситуація за часів НЕПу була відносно стабільною. Нова інтеліґенція чисельно збільшувалася, але кількість старих «спеців» переважала. Влада була льояльна до тих старих інтеліґентів, які співробітничали з нею, час від часу обмежуючись репресіями проти «колишніх» і явних ідейних супротивників. Але необхідність «спеців» вважалася тимчасовим явищем «перехідного періоду». Так, показове було заснування Комуністичної академії, що згодом мусила замінити Академію наук. Стосунки між двома групами інтеліґенції були неприязними. Нова бачила в старій не лише ідейну, але й професійну відсталість. Натомість стара інтеліґенція вважала, що нова здебільшого не дуже фахова, і воліла ототожнювати «критично мислячу» частину інтеліґенції з інтеліґенцією взагалі. Частенько інтеліґентська радянська молодь виступала в якості «ударної сили» під час кампаній проти старої інтеліґенції.
Порівняно стабільна ситуація закінчилася в 1928—1929 pp. Розпочався наступ влади на стару інтеліґенцію, який тривав з невеликими перервами до кінця 1930-их років. Мова йшла про ліквідацію її як особливого соціяльного прошарку, що був критично налаштований щодо радянської системи й не визнавав цінности тієї останньої. Владі здавалося, що вилучення частини фахівців не завдасть великих збитків, оскільки в ряді галузей вже сформувалася нова інтеліґенція, яка поєднувала в собі відданість радянським ідеям з достатнім як для побудови комунізму рівнем знань. Щоправда, це здебільшого стосувалося практичної сфери, аніж науки чи культури. «Невігластво й безпечність наших художників і белетристів вражає, — зазначав редактор „Нового мира“ В. Полонський. — Вони нічим не цікавляться. Якщо знають щось, то з чуток. Книжок не читають. Покладаються на „нутро“. Впевнені, що це та сама „крива“, котра їх вивезе. У цьому сенсі теорії Воронського щодо „натхнення“, розуму, який слід змусити замовкнути в мистецтві, — шкідливі. Та й просто нерозумні. Огидніше за все претензійність невігласів та недоуків. А в підсумку — море нікчемних речей. Вони вмирають, щойно народившись. Але оскільки критика наша страждає на всі письменницькі хиби і навіть у більшому масштабі, то лайно квітне, процвітає, розмножується, культивується. Тепер навіть такі заштамповані в безграмотності критики, як Єрмілов, репетують повсюдно: „Наша критика нічого не розуміє! Ми безграмотні!“ Себто він замість „ми“ каже „вони“ чи пак критики — але будь-хто розуміє, що саме він злодюжка».
Тож про долю «неактуальних» дисциплін на кшталт філології чи історії Древнього Сходу іноді просто не згадували, а на всілякий штиб «українізації» були потрібні системі для демонстрування «демократизму» в тоталітарному режимі. Влада, однак, не ставила завдання фізично знищити всю стару інтеліґенцію, що її не можна було повністю замінити новою. Вона просто хотіла, вдаривши по одній частині старої інтеліґенції, змусити іншу стати цілком радянською. У цей самий час починається активна підтримка «безпартійних більшовиків», які дивом заціліли на «неактуальних» посадах.