У задзеркаллі 1910—1930-их років

Також варто згадати, як 4-го березня 1917-го року Тимчасовий уряд оголосив утворення «Надзвичайної слідчої комісії з розслідування протизаконних посадових дій колишніх міністрів, головних управителів та інших вищих посадовців як громадянських, так і військових та морських відомств». Головою цієї комісії з правами замміністра юстиції був призначений адвокат Н. Муравйов, безпартійний соціяліст. Комісія мала суто юридичний характер. Її мета полягала в тому, щоб викрити злочини вищих представників царської влади щодо порушення низки державних постанов і тим самим додати юридичні підстави до мотивів усунення царського режиму. Слідчі матеріяли передбачалося опублікувати, для чого була потрібна попередня редакторська обробка. Таким чином, з початком травня 1917-го року на роботу до вищезгаданої ЧК на посаду редактора був прийнятий поет А. Блок.

У тому ж 1917-му році нарком освіти А. В. Луначарський запросив до Смольного представників інтеліґенції, які бажали б співпрацювати з молодою радянською владою. Прийшли: той самий поет-символіст А. Блок, футурист В. Маяковський, новатор В. Мейєрхольд, експресіоніст Н. Альтман та імажиніст Рюрик Івнєв (Михаїл Алєксандрович Ковальов). Пізніше Р. Івнєв став навіть особистим секретарем А. Луначарського.

«До речі — дуже характерна річ: величезна кількість всіляких невдах від мистецтва на високих постах Радянської Росії, — значив з цього приводу Г. Іванов. — Мабуть, не буде перебільшенням згадка про те, що вікопомний саботаж „всієї Росїі“ в 1917 році був перерваний, як вода рве греблю, саме цими людьми, котрі так довго й злісно чекали влади й сили, що „належали їм за правом“». Але не самої лише влади чи слави прагли інтеліґенти-невдахи, тікаючи під захист нової влади. Невтішну діягнозу їхньої попередньої діяльности поставив молодий лікар і майбутній письменник М. Булґаков у листопаді 1919-го року:

«Треба буде платити за минуле тяжкою працею, суворими злиднями життя. Платити як у переносному, так і в буквальному сенсі слова.

Платити за безум березневих ночей, за безум днів жовтневих, за самостійних зрадників, за розбещення робітників, за Брест, за безумне користування верстатом для друкування грошей… за все!

І ми заплатимо.

І лише тоді, коли буде вже надто пізно, ми знову почнемо щось створювати, щоби стати повноправними, щоби нас знову впустили у версальські зали.

Хто побачить ці ясні дні?

Ми?

О ні! Наші діти, може, а може бути, й онуки, оскільки розмах в історії широкий і десятиліття вона „читає“ так само легко, як окремі роки.

Тож ми, представники нещасливого покоління, помираючи жалюгідними банкротами, змушені будемо сказати своїм дітям:

— Платіть, платіть чесно і завжди пам’ятайте про соціяльну революцію!»

Пізніше для багатьох інтеліґентів в СРСР 1920—30-их років питання свідомого вибору стосунків щодо влади просто не стояло, оскільки дуже швидко виявилося, що це була «своя» влада: хамська, колективістська, бюрократична. Звісно, тій більшості протистояла інтеліґенція, що вряди-годи могла змінювати стратегію стосунків влади, як-от, наприклад, М. Хвильовий з його гаслом «Европа чи Просвіта?», висунутим в часі горезвісної «літературної дискусії», але вона завжди являла собою той самий «прошарок», тож історія в цей період аж ніяк не зупинялася.