У задзеркаллі 1910—1930-их років

Тож читаючи сьогодні І. Костецького, ми читаємо зовсім іншого автора, чиї застереження, кинуті у вищезгаданому інтерв’ю Ю. Соловію, вже не видадуться такими безглуздими: «Я вважаю свою творчість за моральну, дидактичну, засадничо релігійну». Зрозуміло, що в 1940-их роках твори І. Костецького вважали подекуди провокативною, себто блискучою белетристичною, розробкою ідей тоді усе ще модних філософів: Ф. Ніцше, А. Шопенґауера, Е. Канта. Здавалося, що навіть ті, хто свого часу не знайшов у собі сили й часу переглянути ориґінал, отримають концепції з рук цього літературного «фашиста».

За минулі десятиліття число рук, крізь які проходили згадані ідеї, ще більш зросло, і якщо слово «камбрбум», кинуте І. Костецьким у «Божественній лжі» на потіху діяспорі, досі залишається там малозрозумілою лайкою (наче «дир бул щил» О. Кручених чи «бу ба бу» трійці Андрухович—Неборак—Ірванець), то концепція, яка стояла за ним, нині потроху роз’яснюється. Тим паче, що сам І. Костецький, як досвідчений популяризатор, будь-чого «сороміцького» у своїх творах уникає. «У моїх новелах ніколи, ні одного разу не відбувається нічого, що могло б вразити інтимні почуття людини, наприклад, ніколи не зображуються взаємини між статями в їхньому крайньому вияві», — свідчив автор «Божественної лжі».

Що з того, що в згаданій новелі обіграється відомий з життя Г. Сковороди, а також М. Гоголя мотив втечі героя від нареченої у шлюбну ніч. Це вже згодом західні славісти на кшталт одіозного С. Карлінського смакуватимуть такі випадки «нетрадиційних» стосунків в літературі на основі новітніх методологій. Найсуттєвіше ж у родичанні І. Костецького з його великими попередниками полягає у проблематиці. Себто у ставленні до матеріялу, яким для нього є звичайна, чехівська «маленька людина», що акумулювала у собі типові риси свого народу.

Слід визнати, що це становлення І. Костецького було своєрідним: як безперечний інтеліґент, він любив довколишній світ, що більшості еміґраційного люду було непритаманне — настільки заполітизованим виглядало тодішнє життя нового «націоналістичного» начальства в діяспорі. Тим паче, що І. Костецький не поспішав це чужорідне довкілля виправляти, а це вже був повний нонсенс в очах свідомих свого покликання безпритульних українців. Очевидно, саме за це він свого часу й потерпав: критика вбачала у його творах «легковажність» і «асоціяльність». Ну, наче у Чехова.

Утім, існує, мабуть, більш питоме роз’яснення феномену І. Костецького. Вже чимало написано-доповідано про світоглядну роздвоєність тих письмаків, котрі волею долі опинилися на вимушеній еміґрації. Розглядуваний тут автор якраз із таких, адже в його творчости назагал поєднання фізичного й духовного, чуттєвого й піднесеного, а також постійне намагання зазирнути «по той бік свідомости». Нарешті, це чехівське вичавлювання з себе Ігорем Костецьким колишнього Івана Мерзлякова.

З огляду на вищесказане, не дивує давня критика І. Костецького, висловлена на адресу Нью-Йоркської поетичної групи (Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, Е. Андієвська та ін.), якій він закидав надмірну увагу до модних тоді ідей «вмирання» в літературі. (Хоч той самий Б. Бойчук був одним із шанованих авторів видавництва «На горі».) Швидше за все, такі екзистеційні вибрики тодішньої поетичної молоді в діяспорі автор «Божественної лжі» (який устами свого героя допіру вже вирік сакраментальне «життя є сон, а сон є життя») сприйняв за певну конкуренцію, яка профанувала й дискредитувала сакральну для І. Костецького, пещену ним ідефікс. Відтак вільно буде припустити, що згадуваного тут «парадокса Костецького» насправді, мабуть, не існує. Адже не було ніякої дистанції між автором і персонажем, між Мерзляковим і Костецьким. Був автор — достатньо цілісний, аби залишатися собою в творчості, достатньо чесний, щоби з цією цілісністю не боротися, і достатньо іронічний, щоби розуміти всю ущербність своєї цілісности в очах майбутнього читача.