Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
— Отак, значить, ми били одне одного, — пояснював Грім.
Замовк, тягнучи, нарешті, ногу з лещат капкану в той час, поки Левченко з усієї сили стримував його металеві «щелепи». А коли вийшло, і Андрій тут же відкинув пастку подалі в кущі, велетень скривився, обережно зняв чобіт. Очам відкрилася сіра онуча з червоними плямами в місцях, де гостряки капкану таки пробили ногу.
— Не страшно, — спокійно мовив повстанець, розмотав онучу, відкрив поранену ногу, повторив: — Не горе. Могло гірше бути. Поки не вояк, але заживе. Відлежатися треба.
Здавалося, для велетня пошкоджена нога справді мало, що значила. Прикрість, неприємність, але зовсім не трагедія. Поворушивши пальцями, повернувся до розповіді, і далі прозвучало дуже буденно:
— Карателі німецькі нас не розрізняли. Одного разу, десь наприкінці вересня, так, як зараз, налетіли на їхню облаву, влаштовану на партизанів. Хто вцілів і попався, потрапили з ними в один полон. Недалеко від Проскурова сталося. А потім мене ще з кількома хлопцями перевезли сюди.
— Тут був табір?
— Вони це називали об'єктом.
— Хто?
— Німці. І ті, хто нам перекладав. Я ж мови–то не знаю…
Їх спершу тримали тиждень за колючим дротом, у таборі для полонених. Там в'язні відразу поділилися на групи: не зважаючи на однакове становище, вважали мудрим триматися окремо.
Найбільше було червоноармійців. Усі називали себе рядовими, єфрейторами або сержантами. Табірна агентура намагалася винюхати, хто з них все ж таки перевдягнений офіцер, або ще краще — політрук чи просто комуніст: партійний квиток мали не лише командири. Захоплені в полон радянські партизани відразу примикали до них.
Ще один гурт — поліцаї, в недалекому минулому — такі ж самі бійці Червоної Армії, дезертири або полонені, котрі погодилися співпрацювати з німцями, та звичайні кримінальники. Вони гуртувалися з цивільними, серед яких були переважно колишні радянські службовці, котрі працювали на окупаційну адміністрацію. Всі вони сиділи в таборі за вироком окружних та міських судів — крадії, шахраї, ті, хто погано виконував свої обов'язки. Їхні провини не підпадали під компетенцію військових судів та, відповідно, не вважалися військовими злочинами. Ця публіка зазвичай мусила відсидіти в таборі від трьох до шести місяців. Та декому вистачало місяця, аби розкаятися та просити про амністію. Як устиг переконатися Грім, прохання часто задовольняли.
Таких, як він сам, повстанців, у таборі виявилося найменше — лише дев'ятеро. На них однаково зиркали вовком червоноармійці та колаборанти. Але за великим рахунком представники всіх груп в'язнів дивилися на інших косо. До бійок не доходило. Якось поліцай щось не те сказав російському солдатові, той вдарив навідліг, спалахнула сутичка. Табірна охорона навела порядок швидко: тут же, на невеликому табірному плацу, не обтяжуючи себе встановленням конкретних винуватців, розстріляла обох.
— Ми з хлопцями намагалися нікуди не влазити, — говорив велетень. — Навіть почали потроху думати, як би звідти вирватися. Можна було напасти на охорону, там здебільшого поліцейські, з місцевих. Пси, але не аж такі натаскані. Тільки не встигли. Штраус приїхав.
… Високий худий німець, у круглих окулярах, з видовженим обличчям та гострим підборіддям, назвався вишикуваним в'язням Штраусом і надалі велів лише так до нього звертатися. Говорив російською, ламаною, але зрозумілою. Запрошував сильних та здорових чоловіків покращити умови свого перебування. Ніхто не пропонуватиме вам зраджувати батьківщину та ідеали, говорив Штраус. Наголосив: він офіцер, проте донедавна був цивільною людиною. Його знання як ученого виявилися потрібними рейху й фюреру тут і зараз. Тож, будучи гуманістом, поважає вибір всякого, хто відмовляється служити Німеччині. Його пропозиція — просто поміняти цей табір на більш комфортний об'єкт.
Бажаючих не було. Тоді Штраус, порадившись із комендантом, щось коротко наказав охороні. Німці відділили від загального гурту своїх справедливо покараних служок, залишивши червоноармійців, партизанів та повстанців. Потім Штраус наказав їм вишикуватися в один ряд, заявивши при цьому: раз нема добровольців, значить, доведеться йому повести нерозумних до щастя своєю залізною рукою. Й почав відбирати.