Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
— Ясно. Дискусії марні. Ну, а звати тебе як, друже командир?
— Грім.
— Це прізвище?
— Псевдо.
Левченко зиркнув через плече на Катерину, спробував повільно опустити руки. Грім бачив це, але нічого не сказав, лиш перемістив дуло, націлюючи його вже не в груди, а в голову Андрія.
— Поки що ти мені нічого не сказав. А поговорити хочеться, правда? — і тут же, без переходу, спитав: — Я сяду, можна? Бо ти на мене знизу дивишся, незручно.
— Зручно. Але сідай. Тільки руки тримай, аби я бачив.
— Що там можна побачити… Руки як руки…
Сильніше розчепіривши пальцями та покрутивши розкритими долонями перед собою, Андрій присів на землю. Зараз чоловіки були навпроти. Катерина про всяк випадок наблизилася до Левченка ззаду майже впритул, далі загрозливо стискаючи пістолет.
— Де ж твій курінь, командире Грім?
— Хлопці майже всі полягли тут, весною. Зіткнулися з вашими партизанами.
— То партизани, виходить, краще воюють?
— Нічого не виходить. Регулярні москальські частини саме підтягнулися, прорвалися в район Дунаївців.
— А ваші німців прикривали?
— Відходили від німців — нарвалися на червоних. Й ті, й ті на чужій землі.
— Отак, значить? На чиїй же?
— На нашій. Чи ти цю землю своєю, українською, не вважаєш?
Левченку завжди бракувало таких розмов. Він із задоволенням поговорив би з командиром Громом, навіть посперечався б за пляшкою самогону. Та часу на це не було. Тож сказав, відрізуючи можливість будь–яких подальших суперечок:
— Слухай, Грім чи як тебе там… Давай домовимось, що я тобі не ворог. Як не ворог твоїй Катерині. Краще скажи, де ти таку прикрасу роздобув? — він кивнув на капкан.
— Там, — велетень мотнув головою кудись позад себе. — Добре, хоч вдало вступив.
— Вдало?
— Зубці гострі. Міг би ногу крізь чобіт прохромити. Проколов, але я не носаком зачепив, п'ятою. Бач, капкан увесь замкнувся, не пробив сильно. Заживе. Не таким ловким буду трошки часу. Але краще, ніж якби наскрізь пробив. Взагалі могла бути міна. Чи ще якійсь сюрприз.
— Чому? Звідки все це?
Відповідати Грім не поспішав. Левченко розумів: командир куреня УПА зараз теж не вирішив для себе, що робити з офіцером радянської міліції. Котрий вирахував зв'язкову та викрив його самого. Відчував: попередив про наслідки від свого зникнення вчасно. Це стримує Грома. Тож вирішив вести ту ж лінію далі, промовив:
— Не хочеш — не говори. Хоча, мабуть, хочеш. Не в тому річ. Давай краще я тобі розкажу, для чого Катерина сюди поспіхом прибігла. У вас же, як я розумію, в такій порі нема зустрічей, не заплановано. Бо на роботі твоя зв'язкова, вірно?
У відповідь знову нічого не почулося. Андрій вперся руками в землю позад себе. Тоді, легенько відштовхнувшись, гойднув тулубом, подався вперед.
— Небезпека, Громе. Для всіх, не тільки для тебе. Є в мене підозра — ти знаєш, хто це тут шурує по ночах, на чиїй совісті людські смерті. Хай навіть знешкодив трьох небезпечних бандитів. Є ще наша медсестра, з лікарні, Люба, та інші люди. Вони нічого поганого нікому не зробили. Жертви, Громе. І вбивцю треба знайти й покарати. Але найгірше — він убив капітана з НКВС.
— Хіба це погано?
— Погано. Такого не пробачають. Капітан Сомов не вірив у вовкулаків, а підозрював у звірячих вбивствах мирного населення вашу повстанську армію. Його вбито таким самим способом. Висновок — він вийшов на слід повстанців. На ваш слід, Громе.
— Я тут сам. Казав уже.
— Цього ніхто не знає, — Левченко відчував, як удається поступово ламати ситуацію, заговорив впевненіше. — Приїде до Сатанова рота автоматників. Почнуться облави. Прочешуть ліс, тебе з твоїм капканом знайдуть, далеко не втечеш. Не знайдуть — теж не біда. Шукатимуть посібників, братимуть заручників. Думаєш, Катерину пронесе? В неї ж дитина, хай не мала зовсім — але все ж таки їм краще брати жінок із дітьми. Посадять спершу в тюрму. Потім — вишлють у Сибір, як повстанських спільників. Борьку, хлопця її — в дитячий будинок, член родини ворога народу. Бач, що ви наробили.
— Ми нічого не робили.
— Можливо. Тоді — хто? Катя хотіла тебе попередити про це, Громе. Вона не годна уявити масштабу операції. Хапатимуть всіх. Відрапортують про придушення осередку націоналістичного опору. А Сатанів із околицями зашкурять, зачистять наждаком. Тобі цього хочеться?
Велетень неквапом опустив свій пістолет.
— Ти ж Левченко, вірно? Начальник міліцейський тутешній.
— Слава Богу, познайомились.
— І в Бога віриш, бачу.