Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
— Не про те говоримо, — Андрій на мить примружив очі, вкотре за цей час намагаючись зібратися з думками. — Я запитую. Ти відповідаєш. Годиться?
— Давай так, — знизав плечима Грім.
— Гаразд. Отже, як ти втік? І чи сам ти тікав?
— Мотнули з Іллєю. Не знаю, звідки там літак з'явився, що хотів бомбити. То я так сказав — об'єкт. Насправді бомби скинули поруч, недалеко. Може, навіть туди цілили, але промахнулися. Ні тоді, ні тепер не розбереш. Тільки коли рвонуло, ми з Іллєю ніби прокинулись.
— Ніби?
— Тобто — прочухались зі сну. Та ми ж були ще заглушені тими їхніми порошками чи що вони там додавали… Ну, в той момент мов пелена зійшла.
… Грім згадав: зникла, щезнула млявість. Як навалилися з Іллею на зачинені двері блоку, і ті піддалися, хоч думали — замки міцні. Коли вивалилися в ніч, на двох в'язнів у білому ніхто не звертав уваги. Німці кричали, мурашилися, хтось навіть стріляв у повітря, а там, за густою колючою дротяною огорожею, дибки ставав ліс. Ілля тоді метнувся назад, вибіг уже вдягнений у своє, темне, менше кидалося в очі.
Зараз, повертаючись подумки в той час, Грім кривив душею — голова тоді крутилася, шуміло й вело. І все ж не настільки, аби він не міг зробити, як товариш. Куди бігти — не знали, нагнулися й кинулися в бік воріт. Рвонуло зовсім близько, так, що земляні грудки долетіли до них. Впали, оговтались, глянули перед собою — з тієї сторони, де вибухнуло, шматка загорожі не було, зяяла в темряві воронка.
Помчали туди, не змовляючись. Грім виявився прудкішим. Ілля зашпортався, не стримав лайки, його почули й помітили. Відразу заторохкотіли постріли. Озираючись на ходу, Грім бачив, як товариш падав. Живий, убитий — не важливо, помчав під захист лісу, не розбираючи дороги. Зупинився й рухнув із розгону, коли відчув: ноги перестали тримати. Закотився в найближчий байрак, принишк там. Знайдуть, не знайдуть — уже не мало значення.
— Або думали — це мене накрило бомбою, або вирішили не морочитися, — завершив Грім свою історію. — Я відлежався, дістався Сатанова. Там, за селищем, на узліссі, здибав ось Катерину. Вона мене переховувала від німців. Потім пішов, знайшов своїх, знав, де шукати. Ось, тепер знову сюди повернувся, місце надійне.
— З тобою все ясно. Про те, чому ти втік… Розумієш, навіть якби Штраус чи той самий Гот сумнівалися в твоїй смерті, все одно б за тобою не бігали. Легше назвати тебе мертвим, ніж визнавати — з секретної дослідницької бази втік піддослідний. Наша та німецька системи в таких підходах, Громе, дуже схожі. Тобі це, як бачиш, допомогло. Отже, наступне питання. Ти згадав, що десь у цих краях не так давно був німецький об'єкт. Напевне зараз його там нема. Але щось від нього та й лишилося. Для чого ризикувати, переховуючись в Катерини, якщо можна розвідати дорогу, навідатися в знайоме місце й облаштувати його під тимчасовий прихисток. Вірно?
— А тебе, бачу, не дарма в міліцію поставили, — в голосі велетня чи не вперше за весь час почулася повага. — Правильно, вгадав.
— Мислю так. Ти почав обстежувати ліс — і наткнувся на того, хто, як ти здогадався, нападає на місцевих жителів. Є таке?
— Є. Я ж у цих краях, вважай, від кінця серпня. Поки тепло — підночовували з Калиною в лісі. А частіше вдень у лісі, вночі — до Катерини, в криївку. Ось і вгледіли одного чоловіка. Щось підказало — прямий між ним і смертями зв'язок. Кругом уже чутки ходять про вовкулаку, Катерина говорила. Хоч хвоста в нього не помітив.
— Вирішили вистежити. Пішли в тому ж напрямку, що й незнайомець. Калина, товариш твій, підірвався на міні. Вірно?
— Правильно. Тому став обережнішим. Бог знає, чи одна вона тут була і за якою системою їх натикали довкола.
— Коли це сталося?
— Два дні тому.
— А ти сьогодні вліз у капкан. Де?
— Там же. Коли рухався до галявини. Шукав безпечний прохід. Міни й капкани просто так не ставлять у лісах. Той тип… чи як його назвати… словом, він напевне дорогу знає, безпечну.
— Може, він сам і ставив пастки?
Замість відповіді Грім знизав плечима.
— Катерина носила вам сюди харчі?
— Приносила обід.
— І тому не боялася ходити лісом? Наткнулася б на того… Ну…
— Ясно, ясно. Катя знала — ми тут. І контролюємо територію. Ходити безпечно. Тепер я сам…
— І тобі краще йти звідси чимдалі, — відрізав Левченко. — Якщо до кінця дня, до появи енкавеесників, не візьму цього лісового мешканця за шкірку. Чи не пред'явлю його труп, кому треба… Самі знаєте, що почнеться. В Сатанові людям стане ще небезпечніше.