Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
Громові звелів вийти зі строю першим. Повстанець потім пригадав: Штраус від самого початку поклав на нього оком, вирізнивши серед інших. Крім нього, до гурту долучилися ще шестеро. Не всі богатирі, та всі — досить міцно збиті, ставні мужчини. У Грома склалося враження — німець обирає людей, мов породисту худобу. Далі щасливців, як назвав їх Штраус, загнали в критий брезентом кузов вантажівки й повезли в невідомому напрямку.
— Це вже потім, коли об'єкт раптом стали бомбити, і вдалося під шумок утекти, я розібрався, де є, — пояснив велетень. — Тоді ж нічого не розумів. Везли Бог знає, скільки часу. Вивантажили серед лісу, на якійсь галявині, обнесеній колючкою. Загнали в барак і почали годувати.
— Отак відразу? — здивувався Левченко.
— Помили спочатку. В бані, справжній.
Дійсно, на території, куди за наказом Штрауса завезли шістьох полонених, стояла лазня. Вона виглядала недавно поставленою. Як і барак, куди їх помістили і який називали блоком, тож самі в'язні далі теж почали іменувати так своє нове житло. Порівняно з табірним бараком блок виявився ще й комфортабельним: койки замість нар, чиста постільна білизна, лікарські капці без задників. У бані видали мило, кожному — по маленькому бруску. Затим — спіднє, кальсони та сорочку, все німецьке. Але іншого одягу не видавали, мешканці блоку отримали своє, лиш прожарене й випране в розташованій тут же невеличкій пральні.
Кілька наступних днів усім шістьом встановили чіткий розпорядок дня. Ранній підйом, зарядка на обладнаному спортивному майданчику під керівництвом м'язистого німця–єфрейтора: нічого не говорив, лиш свистів у сюрчок, віддаючи накази жестами. Далі — сніданок, потім — по черзі до Штрауса, в центральний корпус. Так називали найбільший будинок, котрий всередині нагадував лікарню. Втім, німці не особливо приховували, що нових мешканців об'єкту збираються всебічно обстежувати й лікувати. Від першого ж дня всі здавали на аналіз сечу, кал, кров, отримували якісь таблетки, уколи. Кожному призначали однакові, але зовсім не зрозумілі медичні процедури. Затим — обід, чергова порція фізичних вправ, потому — відразу на контроль до Штрауса та його помічників у білих халатах. До вечері — вільний час, на ніч знову обстеження.
— Може, тиждень так тягнули. Може — більше, дні не рахував, — пояснив Грім. — З нашої компанії я був один із повстанської армії. Решта — москалі та українці, троє фронтовиків, двоє партизанів. Причому, така доля, одного загарбали разом зі мною. Ми повоювали, розбіглися, а німці потім їхній та наш загони накрили. Але все одно, хоч ми і разом були, балакати з ними не хотілося. Та й вони на мене зиркали вовками. Правда, між собою шепотілися. Дещо я почув. Теж не дурний, змикитив — не дарма нас тут лікують та годують, мов свиней на Різдво. Вже грішним ділом подумав: мо', правда зарізати хочуть, людожери вони там усі. Але одного дня все помінялося.
— Перестали годувати?
— Ні. Забрали першого. Павлом звали, пам'ятаю. Один із партизанів, до речі.
… Хлопця просто не випустили з лікарні — так мешканці охрестили найбільший будинок і називали його між собою. Трохи згодом Грім на власні очі бачив, як німець у білому халаті та з марлевою пов'язкою на лиці виніс одяг Павла та спалив його у залізній діжі біля бані. Взагалі персонал та охоронці, котрих по периметру було досить багато як для такого невеликого об'єкту, поводили себе так, ніби мешканців блоку для них не існує. Вірніше, вони є, їх треба годувати, мити, водити на обстеження, стежити, аби не повтікали чи чогось із собою не зробили. Так ставляться власники до худоби, живих істот — але не людей.
Наступної ночі вони почули дикий крик.
Хоч волав явно дорослий чоловік, причому — роздирався жахливим болем, інакше не скажеш, у цих пронизливих звуках чулося щось нелюдське. Ніби в людському тілі визріла хижа тварина, тепер їй стало раптом тісно і вона виривається назовні. Роздираючи при цьому плоть по живому. Мешканці блоку підхопилися зі своїх койок разом, кинулися до виходу. Їх там уже чекали: в проймі з'явилися мовчазні автоматники, посунули вперед, відтісняючи полонених усередину. Моторошний крик при цьому ніби підсилився, чувся ясніше, з чого Грім зробив висновок: той, хто так страждає, бігає по двору, і його або не можуть зловити, або не зупиняють.
А ще він устиг побачити над головами автоматників клаптик нічного неба.
Верхівки дерев.
І коло повного місяця.
Потім блок зачинили ззовні. Крики чулися ще довго. Тоді раптом стало тихо. Та ніхто не збирався спати. На ранок двері відчинили, погнали на зарядку ніби нічого не сталося. Знову ситно нагодували. Та замість проводжати в лікарню, відправили назад у блок. Де всю команду раптово, майже одночасно звалив міцний сон.