Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
— Приказка така. А вірю я в те, що бачу на власні очі.
— З ким ти, Левченко? Для чого ти мені все це зараз розказав?
— Я не хочу, аби постраждали люди. Ось я з ким. Мирне населення. Вони постраждають, Громе. Ти, мабуть, в курсі, як працює НКВС. Я теж, ще й більше за тебе. Ми можемо разом зупинити їх.
— Як саме?
— Віддати вбивцю. Справжнього. Ти ж знаєш, хто це. Повинен знати. Покажи, де шукати — і я сам його візьму.
Грім через Андрієву голову глянув на Катерину.
— Ти правий. Я бачив його. У лісі. Сам хотів зловити. Бо мені теж не подобається, що воно людей катрупить.
— Воно?
— Зблизька не розгледів. На двох ногах, високе, та не зовсім людина, як видається. Але підозрюю, де воно ховається. Так вийшло, мені ці місця досить добре знайомі. Бував я тут рік тому… Збігло, наче сто років, ціле життя там прожив. Я ж заново народився, чоловіче, отак.
— Нічого не розумію. Ти про що зараз? «Там» — це де? В лісі тутешньому?
— Та я й сам не до кінця зрозумів, що воно було. Он у тій стороні, — Грім кивнув позад себе, вочевидь указуючи напрямок, звідки прийшов і де втрапив у халепу. — Мене взагалі дивує, як він, той, кого ти називаєш хижаком, пробрався туди. Але він там, більше нема де. Місце надійне. Думав нарешті пробратися до нори. Підстерегти, придавити. Бач, у капкан залетів. Раніше товариш мій, Тур, на міні підірвався. Нас двоє було.
— Троє, — озвалася Катерина.
— Троє, — виправився Грім. — Живих — двоє. Третій, Калина, тяжко поранений був. Зараження крові. Помирав довго, Катерина в себе ховала, в криївці.
— У хаті? — здивовано перепитав Левченко, миттю зрозумівши поведінку Липської, коли зайшов до неї в двір.
— Просто під вашими носами, — тепер Грім посміхнувся. — У нас був летючий загін. Влітку за наказом військового штабу крайової групи відправилися сюди, аби перевірити можливості для передислокації в совєцький тил більших підрозділів армії.
— Для чого?
— Боротьба триває, Левченко.
— Нехай. Значить, начальника міліції Тищенка, на чиє місце я прийшов, ваші вбили?
— Мої хлопці, — кивнув велетень. — Потім відійшли в інший район. Там потрапили в засідку. Місцеві поляки донесли совєтам. Ті прислали НКВС. Вирвалося нас троє. Думали — Калина доживе. Він дотягнув сюди, до Сатанова. У нас Катерина — надійна людина. Але якби ще вчасно полікувати… Тополя на міну наступив, казав уже… Я ось у капкан.
— Ти до діла ближче, Громе. До діла. Звідки міна, чому капкан? Про яке місце ти ведеш? І головне: як усе це пов'язане з тим, хто вбиває людей біля Сатанова?
Велетень витягнув ногу перед собою.
— Тоді помагай, Андрію. Сам би впорався, мабуть. Не відразу, але не аж такий слабий. Тільки ж тебе сам Бог послав, бачу. Хоч у Бога ти й не віриш, всує згадуєш. Зате я повірю тобі. Бо Катя сказала — тобі вже хтось довіряє. А не всякому совєцькому наші довіряться нині.
— Вона говорила про Ларису. Дружину того вбитого чекіста.
— І про неї начуваний від зв'язкової. Наша подруга не підпустить близько аби кого. Вирішила ввійти в довіру до жінки москаля, начальника НКВС, аби через неї знати його плани. Коли потім каже: наша вона, та пані вчителька. Думками наша. Каже Катя — вона вірить тобі. Якщо наша людина тобі вірить, значить, з тобою можна щось мати.
— Дякую. Розібралися.
— Тоді не сиди, помагай, а я розповім все по порядку.
Розказав.
Зовсім уже довірливо, наче своєму. Ніби й не тримав на мушці парабелума ще кілька хвилин тому.
Видно, теж розпирало — так поділитися хотів.
Улітку, як пояснив Грім, не перестаючи при цьому визволяти себе з капкана, крайова група УПА–Південь почала спроби формувати на території тоді ще зайнятого німцями Поділля свої повстанські відділи.
Воювали не лише з гітлерівцями. Серйозним противником виявилося червоне партизанство. Ліси довелося ділити з ними, і партизанам таке сусідство не сподобалося. По суті, як зрозумів Левченко, слухаючи й постійно перепитуючи свого нового товариша, повстанці та радянські партизани воювали кожен на два фронти — як із німцями, так і один із одним. Значна частина партизанських загонів керувалася безпосередньо з головного управління НКВС в Москві, тож підтримку вони мали потужну. Слід також зважити, що на той час — і Андрій досить добре це знав, — партизанські групи вже підтримували зв'язки з крупними з'єднаннями. По суті, були повноцінною армією в німецькому тилу, контролюючи окремі території.
Повстанцям же доводилося обходитися лише своїми силами й спиратися на підтримку місцевого населення. Котре в цих краях не завжди симпатизувало їм, віддаючи перевагу червоним партизанам. Тож підрозділи повстанської армії виявилися не такими чисельними, як партизанські загони. Та якби їхні сили з часом зрівнялися — все одно протистояти доводилося ще й регулярному німецькому війську. Тому воювали повстанці з противником, чиї сукупні сили перевищували їхню кількість по найскромніших прикидках у три рази.