Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
Дейв ірже на радощах, наче стригунець, коли я кажу йому, що цілий день, крім кількох хвилин у лабораторії та години пообіднього сну, проведу з ним — у басейні або на тенісному корті. На його вибір! «Там і там!» — відповідає він із запалом.
Сподіваюсь, на корті я буду на висоті: після трьох годин верхової їзди вчора та сьогодні вранці мої сідниці болять не дуже, а ноги минулої ночі не притомились.
Одразу ж після сніданку я йду до лабораторії. Щойно відчиняю двері, як назустріч мені ступає доктор Гребел. Хоч сьогодні й неділя, я анітрохи не дивуюся, заставши його тут, — новому досліду він надає великого значення. На його видовженому обличчі із залисинами над високим чолом збуджено горять маленькі проникливі очі. Гребел нахиляє до мене свою високу худющу постать і тремтячим голосом каже:
— Гадаю, все йде гаразд!
Він небагатослівний, але я добре його розумію, до того ж треба зважати на підслуховувальний пристрій. Я мовчки проходжу повз Гребела й рушаю до великої зали, де ми тримаємо під замком піддослідних «пацієнтів».
Мені досить тільки поглянути на них.
Собака, взятий за контрольний зразок, — заражений, але невакцинований, — лежить мертвий. Три інші собаки, яких ми вакцинували, а потім заразили, живі й здорові. І коли ми підходимо ближче, вони з вдячності за наші відвідини збуджено скавулять і жваво розмахують хвостами. Я підступаю до кліток і по черзі гладжу тварин. Якою невимовною ніжністю, якою незбагненною любов’ю світяться гарні карі очі в наших жертв, такі простодушні, такі відверті й так до болю схожі на людські!
— Вони їли? — питаю я, обертаючись до Гребела.
— Їли й пили. Крім того, я поводив їх на повідку. Вони анітрохи не втратили рівноваги. Ніякого розладу. Такі жваві!
Я сподівався такого результату. І я дуже щасливий чи, скоріше, був би щасливий, якби раптом мені не прийшла в голову думка про те, що буде далі. Я стишую голос, хоч і знаю від Берідж, що в псарні підслуховувального пристрою нема.
— Докторе Гребел, мабуть, вам не слід нагадувати, що про це будуть поінформовані тільки Сміт, Пірс і Берідж. Більш ніхто не повинен знати про цей дослід.
— Я вжив усіх застережних заходів, — каже Гребел. — Самі бачите, на клітках вакцинованих собак немає ніяких табличок.
Я мовчу — й небезпідставно. Я завжди знав, що настане день, коли я повинен буду, спершу вакцинувавши себе, прищепити собі вірус енцефаліту-16. Я знаю також, що після всіх дослідів, за які наші бідолашні собаки заплатили життям, мої шанси вижити досить великі, якщо принаймні не вкрадеться помилка в дозуванні і якщо реакція людини на вакцину буде така сама, як у собак, — це цілком імовірно, але ще не доведено. Одне слово, я давно все зважив і розумію, що може статися все. Але досі я мав досить абстрактне уявлення про останній дослід, заради якого й на підтвердження наших успішних пошуків мушу ризикувати життям. Та ось кілька хвилин тому це моє уявлення перестало бути абстрактним. Небезпечна мить уже переді мною, я вже її бачу, переживаю її.
— Може, проведемо ще один дослід на собаках? — запитує Гребел, так наче збагнув причину мого мовчання.
Я байдужно відповідаю:
— Ні. Час квапить. Пора переходити до наступного етапу.
І тоді відбувається щось несподіване: Гребел усміхається! Ця усмішка дивує мене з двох причин: по-перше, вона не зовсім доречна, а по-друге, Гребел узагалі всміхається дуже рідко. Мушу сказати також, що коли зважити на мій душевний стан, то ця його реакція мене просто ошелешує. Зрештою, «наступний етап» — це дослідження на мені. А після мене — на решті ЧО в лабораторії: на Пірсі й Сміті. Випробовувати вакцину на докторі Гребелі нам, звісно, не доведеться — адже він як С уже має імунітет. Тож Гребел може спати спокійно. Він не ризикує заразитися, навіть коли щодня обмацуватиме носіїв хвороби. Тому мені не зрозуміло, що означає сміх і та полегкість, яку я читаю на його обличчі.
Я мовчу. Боюсь посваритися з Гребелом — особливо після того, як наші взаємини значно поліпшились.
Є в мене ще одна причина поводитися з ним обачно: одного разу Берідж ненароком натякнула, нібито доктор Гребел якимсь чином зв’язаний з «нами» й оті «ми» цілком йому довіряють. До речі, в усьому цьому для мене криється таємниця. Я просто не розумію, як С може симпатизувати антибедфордівському руху. Хіба він не усвідомлює, що з поразкою бедфордизму настане край привілеям касти С і вони, С, не дістануть назад того, що втратили?