Чоловіки під охороною

Повернувшись до Блувілла, я йду до Пірсів по Дейва. Він ще спить, і я помічаю, що Ріта, хоч вона зі мною сама — містер Пірс і Джон пішли поплавати перед сніданком, — навіть не намагається вимкнути підслуховувальний пристрій і підбити мене на таємну розмову. Одначе я добре бачу, що цікавість її так і розпирає. Вона міряє мене соколиним поглядом і, поки я обережно буджу Дейва, кружляє довкола, обнюхує мене, мов мисливський собака, а коли я прощаюся, всміхається й підморгує мені, мовби на щось натякаючи. Я починаю хвилюватися. Якщо можна, тільки обнюхавши мене, здогадатись, як я провів ніч, то мені, мабуть, слід прийняти душ.

Я роблю навіть більше: приймаю ванну й мало не засинаю в теплій воді. Дейв нагадує мені, що після дев’ятої сніданків у кафетерії не подають, але робить це, як завжди, стримано й делікатно. Поки я голюся, міняю білизну й одягаюсь, він не ставить мені жодного запитання. І ось я, змивши з себе по-англосаксонському водою та милом сліди бурхливої ночі, йду вельми імпозантний до замку й пошепки заводжу розмову з Дейвом. Я кажу синові, що нічого не можу йому розповісти, згадую тільки — з певним драматизмом — про епізод із шаленим потоком і детально описую притулок у лісі. Я потерпаю, що Дейв почне вередувати, але ні, від цікавості до моєї розповіді в хлопця лише тремтять над блідими щоками чорні вії.

У кафетерії я проминаю столик Огайна — щойно я ввійшов, він непривітно зиркнув на мене — і підсідаю до Ріти й містера Пірса та Джона, У мене нема бажання розмовляти, і я сподіваюся, що розмову підтримуватиме Ріта. А це Ріта робить чудово: нишпорячи гострими очима по залі, вона відштовхує погляди, які сьогодні вранці втуплюються в мене надто часто. Сам я не підводжу голови від чашки з чаєм і лише один раз зиркаю на столик, за яким сидять Берідж і Кроуфорд. На столик, а не на саму Берідж, бо ніяк не можу забути запитання про наші взаємини, яке так хвилює Гельсінгфорс. У цю мить мені хочеться стати жінкою, щоб Дізнатись, як це вони, не дивлячись на тебе, все так добре бачать.

Виходячи з кафетерію, я зустрічаю в коридорі містера Берроу. Його лискуча лиса маківка схиляється переді мною, і містер Берроу, хоч як дивно, вітається перший, навіть більше — він робить це з якимсь масним схваленням, а його круглі очі прилипають, мов присоски, до моїх, щоб висмоктати всю інформацію, яка там є. Я дивлюсь на нього порожніми, наскільки це мені вдається, очима й тихо, заклопотано кажу йому, що не поїду зі Стайном та Джесперсеном на прогулянку, бо в лабораторії саме проводиться один дослід, і я хочу за ним простежити. «Будь ласка, докторе Мартінеллі, — каже Берроу, і на його обвислих щоках повільно розпливається солодка усмішка, яка, сам не знаю чому, мене ображає. Потім він запопадливо додає: — Певна річ, прогулянки верхи по неділях не обов’язкові, зрештою, кожен має право трохи втомитись». Сказавши ці двозначні слова, містер Берроу, перевалюючись на товстих ногах, іде від мене, але так навдивовижу жваво, що здається, ніби його повні литки підскакують над землею, мов м’ячі.