Чоловіки під охороною

— У нас два супротивники: гангстери, що вдаються до пограбувань, і партизани, що борються проти Бедфорд.

— Є партизани, що борються проти Бедфорд?

— Їх багато і вони добре озброєні, особливо тут. А притулок знаходять у Канаді.

— Чоловіки?

— Переважно жінки, але є й чоловіки.

— Та це ж чудово!

— Я теж так думаю. Але ви їх не побачите. На Блувілл вони ніколи не нападуть.

— Чому?

— Бо тут ви.

Я здивовано дивлюся на неї.

— Докторе, — поважно каже Джекі, — не вдавайте, ніби не усвідомлюєте, яку велику надію покладають мільйони людей на ваші дослідження.

До горла мені підкочується клубок, і якийсь час я не спроможний розтулити рота.

— Джекі, — озиваюсь я нарешті, — ви збирались розповісти мені, як «ми» вас завербували.

Вона сміється, встає, припалює сигарету й ступає кілька кроків по кімнаті. Я не спускаю з неї очей. У її постаті й ході є щось суперечливе. Своєю уніформою, чобітьми, манерою клацати підборами й знизувати плечима вона скидається на чоловіка, на військовослужбовця. Одначе стегна в неї погойдуються, а під форменою сорочкою чітко окреслюються перса, особливо тоді, коли вона виструнчується. Такий самий двозначний і вираз її обличчя: риси ніби й чоловічі, але шкіра гладенька, ніжна, зіниці постійно бігають, а щоки та губи рухливіші, ніж у чоловіків.

— Докторе, — весело каже Джекі з лукавими, змовницькими іскорками в очах, якими вона хоче збудити в мені ще більшу цікавість, — десь місяць тому Ріта, вікно якої виходить на моє, повідомила мене о десятій ранку, що з Монтпілієра приїхали фахівці й збираються провести в бараці охоронниць обшук. Ріта порадила мені віддати «заборонений предмет», який я маю, їй. Що я й зробила, і дуже доречно. Через годину в моїй кімнаті перекинули все догори дном. Ви здогадуєтесь, докторе, про який предмет ідеться?

— Здається, так.

Анітрохи не збентежена, Джекі сміється, підходить до вогню й по черзі підставляє до нього підошви чобіт.

— У вас іще є запитання, докторе?

— Так. Чи знаєте ви, чому «ми» наказали вам особисто постачати продуктами Гельсінгфорс?

Мовчанка. Я помічаю, що Джекі вагається з відповіддю, а коли нарешті відповідає, то дуже коротко:

— Ті «ми» думають, що тепер, коли Аніта поїхала до Парижа, ваша доля залежить тільки від Гельсінгфорс.

Джекі знову замовкає. Вона не каже про це більше нічого і переходить до іншої теми.

— До речі, взаємини з Гельсінгфорс і Одрі мене багато чого вчать. Повчальне й те, що відбувається з офіційного благословення в бараці охоронниць. Знаєте, докторе… — Вона підходить до мене, але не сідає. — Я ось питаю себе: чи варто позбуватися чоловіків? Я помічаю, що в середовищі жінок виникає ще одна стать і з’являються подружжя — з усіма проблемами, властивими подружній парі. Навіть така: кому мити посуд, котра з двох осіб у подружжі має панувати — «сильна» чи «слабка».

— Гадаю, посуд миє Одрі.

— У цьому немає найменшого сумніву, в Одрі становище домашньої рабині. Але я не певна, що над нею легко панувати.