Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— А якби…
— Ні, ні, — поквапно перепинила Магда, — нема, не може бути ніяких «якби».
Коли б її спитати, чи боїться вона Бартека, чи кохає його, вона не змогла б відповісти. Тому він не питав.
Її тонкі руки з довгими пальцями, вкриті голубуватими жилками, які, здавалося, пульсували в прискореному темпі, лежали на його плечах, лобом вона сперлась йому на груди й неначе хиталась, гойдалася в такт власному диханню; він узяв її на руки, переніс у постіль, тепер вона лежала навзнак, втупивши очі в стелю, мовчки, він хотів заговорити до неї, але не смів торкатись її думок, які, напевно, були зранені, болючі, надірвані внутрішньою боротьбою; з тривогою і страхом вона говорила про зал для чекання, а це означало, що вона тут самотня й чужа; коли-небудь вона скаже, без сумніву, скаже, може, й зараз, за хвилину: «Нащо я сюди приїхала? — і матиме рацію; вона заплющила очі й сказала:
— Добре, що мама не прокинулась, правда, Каролю?
3
Хмари стелились низько, було вітряно й холодно, раз у раз починав порошити ріденький, дрібний сніг, потім спинявся десь на півдорозі, хуртовина не квапилась; сонлива, похмура погода пригальмовує думки, людина внутрішньо дрябліє, і їй не хочеться поспішати, взагалі неохота рухатись — так казав Смоляк, який сам себе називав чортовим іпохондриком; тепер він вголос міркував, чи Каролю обов’язково треба їхати в Ступольну, коли дружина нездужає, а Чеслав у лікарні, адже ніде категорично не сказано, що Кароль неодмінно мусить бути присутнім на всіх заходах; Смоляк одразу здогадався, що Каролю поставили новий ультиматум, не припускав тільки, що цього разу замість аркуша паперу з наклепами та погрозами прибув живий емісар лісової республіки; з великим інтересом вислухав Смоляк розповідь Кароля про нічні відвідини й висловив свою думку: по-перше, Кароль не повинен гратися з вогнем, відсилати Петера, лишати незачиненими віконниці, відмовлятись від охорони, по-друге, в Ступольну йому їхати не обов’язково, ніде категорично не сказано… Кароль не зміг додуматись, щб криється за цією доброю порадою і, образившись, спалахнув: бракувало тільки послухати пересторог, раз поступитись, тільки один раз — тоді їм не буде впину, почнуть шантажувати безоглядно; Смоляк випустив Модеста, на слово честі випустив, а тепер радить Каролю стерегтись; Смоляк, чортів іпохондрик, мабуть, гадає, що в упертих чутках про Бартека є трохи правди, може, підозрює і його, Кароля.
— Ах ти! — Кароль гатить кулаком об стіл. — Що це тобі влізло в голову?
— Не галасуй, Каролю, чуєш? Не галасуй. Я подумав: як неохота, то й не їдь, не буде пуття, коли людина не має охоти; якби ти захворів або тебе поранили, а не Чеслава, то що, думаєш, мітинг у Ступольні не відбувся б?
— То інша річ.
— Знаю, знаю. В тебе є самолюбство і так далі. Це добре, я зовсім не втручаюсь, не сварися зі мною. Побалакаєм, мені з тобою треба поговорити, ось вернемося й побалакаєм, тільки ти на мене не сердься.
Лише по дорозі в Ступольну Кароль дійшов висновку, що в цьому попередженні про майбутню розмову може критися щось важливе й зловісне, якась несподіванка, тепер час багатий на несподіванки, і одна гірша за другу; то ранять Чеслава, то Ксавера тягне додому кота, вночі з’являється бандит з начищеними до блиску халявами і ставить умови, а Магда підслуховує; негода таїться в закутках неба, а Смоляк підкочується з капітулянтськими порадами; в усьому цьому немає нічого дивного, коли кожну подію, кожну проблему брати окремо, але разом виходить якийсь клубок, запаморочливий коловорот, і важко позбутись враження, ніби за хвилину щось трапиться, навіть не обов’язково якась подія, може, просто згадається щось забуте, і потім виявиться, що це має дуже важливе, вирішальне значення. Смоляк міг би не гратися в піжмурки, міг би сказати прямо, не манівцями, але Смоляк любить створювати атмосферу таємничості, він усе робить у цій атмосфері; власне, хто такий Смоляк, поручник Смоляк, начальник повітового Управління державної безпеки, нежонатий, приїжджий, політпрацівник І армії, чортів іпохондрик оце і все, що він про себе розказав, ходяча недовірливість, уособлення пильності; Кароль тепер теж повинен подвоїти свою пильність, тільки зовсім не уявляє, відносно чого і в якому розумінні, вперто шукає в пам’яті те, що міг забути і що може виявитись дуже важливим, шукає до болю в голові, та даремно; нарешті зостається лише одна думка, його гасло й заклинання: аби тільки провести вибори, після виборів реакціонери притихнуть, підібгають хвоста, присмирніють; цікаво тільки, що Смоляк зробить з Модестом, де його шукатиме і як, — Смоляк, уособлення пильності, а такого птаха випустив на слово честі, надто він шляхетний, цей Смоляк; мчить зараз він вантажною машиною в Ступольну, нічний гість назвав це вояжем, останнім для Кароля; йолоп, мабуть, справді вірив, що Кароля можна залякати, Кароль уже встиг звикнути до погроз та вироків, коли б усе це позбирати, вийшла б чимала колекція; а втім, Смоляк старанно колекціонує всі ці листи з того світу, їх багато, але невідомо, яку з цих погроз буде здійснено, Кароль звик, давно звик, він не стане довго розмірковувати над змістом цих листів, але цього разу листа не було, тільки слова, усна заява, в нічного гостя нахабна й однозначна, у Смоляка — загадкова, повна знаків запитання; дорога здається неймовірно довгою, неначе хтось пересунув Ступольну на карті.