Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— Що це за будь-які випадки? — намагався уточнити я.
— Ну, в тому випадку, якщо пологи в неї розпочнуться в повітрі, — м’яким голосом пояснила мені представниця МАУ. — Зрозумійте нас правильно, серед пасажирів може не виявитись лікаря чи акушера, а шукати найближчий аеродром буде для нас дорогим задоволенням.
Я пояснив їй, що до пологів ще цілих три тижні, але це її, представницю авіаліній, не заспокоїло. І вже коли вона отримала розписку, після того до нас більше не підходила. До літака нас підвезли на мікроавтобусі, і ми зручно влаштувалися собі в «бізнесі». Сиділи хвилин з десять, поки не під’їхали економісти, чи то пак, власники квитків в «економ-класі».
Зліт Світлана витримала добре. Літак вирвався з похмурого київського полудня, розітнув крилами хмари й відразу ж, мабуть, обсох під яскравим сонцем.
Нам запропонували апельсиновий сік і шампанське. Я взяв шампанське, Світлана сік — цокнулися.
— За удачу! — промовив я.
— За щастя! — додала Світлана.
Потім вона задрімала. А я сидів і переглядав у пам’яті вчорашній день. Згадував, як заїхав до мами. Як вона причепилася до мене, щоб я завіз якийсь там светр для Дмитра. «Якщо в нього немає светра, то я йому там куплю!» — обіцяв я, але вона продовжувала наполягати. Кінець кінцем, я привіз цей светр додому, але у валізи не поклав.
— Ви ж потім прилетите, — крізь сльози запитувала мама. — Ви ж не залишитеся там?! Я буду вам допомагати, онуків виховувати! Ти перекажи Дмитрові, нехай вони також повертаються! Мені самій сумно. Тебе я бачу раз на три місяці, коли заїжджаєш на п’ять хвилин! А Дмитро... Якщо на дитину наважилися, отже, він видужав! Та й тобі його лікування чималого вартує!
У цьому я не міг з нею не погодитися. Мої заощадження майже закінчувалися. Після запланованих витрат на помешкання та лікарню на моєму рахунку у рідному «Укрексімбанку» залишиться близько п’ятнадцяти тисяч доларів. А наступний «інвойс» від лікарні Дмитра та Валі потягне тисяч на тридцять. Цієї миті за західними мірками я буду цілковитим банкрутом, а Валю з Дмитром виженуть на вулицю.
Мої роздуми не були дуже життєрадісними. Я слухав гуркіт двигунів «боїнга» і міркував про те, що на мене ще чекає складна розмова з Дмитром. Усе, що я міг, я для нього зробив. Навіть більше. Але тепер він стає нормальною людиною. Матиме сім’ю і дитину. Матиме житло в Києві. Мамина квартира, дякувати Богові, трикімнатна. У Києві, коли що, він завжди може розраховувати на мою допомогу.
Світлана все ще дрімала. Знову підійшла стюардеса. Пошепки запитала, чи переглянув я меню. Я прошепотів у відповідь:
— Так, переглянув. Лосось із рисом.
— А пити? — запитала вона.
— Мінеральну негазовану.
Учора вранці, коли я заїхав до себе на роботу, Нілочка подарувала мені хрестик з бірюзи на червоній мотузці. «На щастя!» — сказала вона, а я мало не розсміявся. Поцілував її в губи, якось легко і природно.
Я прийшов, щоб востаннє перед від’їздом переглянути папери на столі. Паперів було безліч. Найважливіші, котрі стосувалися справ, проти яких я не заперечував, я завізував і поклав у папку з написом «Міністру». Всі інші лежали окремим стосом на лівому краю столу, але в мене не було ані найменшого бажання з ними розбиратися.
— Я їх охайно складу! — помітивши мою занепокоєність, пообіцяла Нілочка.
— Ти склади так, щоб більше ніхто й ніколи їх не бачив, у тому числі я! — попросив я її напівжартома.
— Ой! — стрепенулася вона. — Я ж забула вам повідомити, що вчора телефонував Догмазов і просив його розшукати!
— Повернусь — розшукаю! — відрізав я.
Вона стояла, вбрана у вузьку чорну спідницю. Біла блузка з мереживним комірцем додавала їй свіжості, підкреслювала молодість і натякала на невинність. Цієї миті вона здавалась мені напрочуд привабливою. В її вологих очах я прочитав благання не забувати її. Я міцно обійняв її на прощання і пообіцяв телефонувати.
114
Київ. Грудень 2015 року.
До вечора моє серце заспокоїлось. Але душевний неспокій залишився. Він навіть посилився після того, як Свєтлов повідомив, що Казимир літав у Москву і зустрічався там з високими чиновниками російського уряду.
«А чому я нікуди не літаю? — замислився я. — Чому жодного візиту за кордон за останні місяці, якщо не враховувати Монголії?»
Я наказав з’єднати мене з міністром іноземних справ. Він перелякано забелькотів, що до моєї операції не можна було, а зараз поки що ранувато. Що державні візити — досить нелегка справа для президентського здоров’я. Що варто зміцніти. «Ми готуємо візит в Албанію на початок березня наступного року», — під кінець розмови повідомив він.