Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— Усе нормально. Експеримент поширили на п’ять областей і Республіку Крим. Майбутній громадянин сам визначає, в якій із запропонованих церков він бажає стати повноцінним громадянином України. Але татари стали гальмом. Ми не затвердили тексту клятви громадянина кримськотатарською мовою. А вони самі не хочуть його переробляти.
— А що там негаразд?
— У клятві немає жодного слова про Україну, а лише обіцянка бути добрим мусульманином і жити за Кораном.
— Нехай цим займається Микола!
— А він у санаторії, — усміхнувся Коля Львович.
— Я теж хочу в санаторій, — зізнався я, підтягуючи до себе з середини столу ксерокопію кольорового фото серця в розкритих грудях. — У кардіологічний...
Я залишив ксерокопію під настільною лампою і клацнув вимикачем. Лампа спалахнула й відразу ж замиготіла. І від цього мерехтіння дійсно заболіло серце. Я перевів питальний погляд на голову адміністрації. Вся його сьогоднішня пихатість умить зникла.
— А я думав, що ти вирішив цю проблему? — я кивнув головою на лампу.
— Я вирішив... Це щось інше! Напевно, контакти...
— Ану увімкни світло в кабінеті! — наказав я йому холодно.
Коля Львович підвівся, потягся рукою до стіни. Клацнув вимикач, і під стелею затремтіла дешева електрика.
— Ти що, взявся довести мене до інфаркту? — Я повільно підвівся з-за столу. — Так, швидко до Казимира, і щоб через півгодини все було в нормі, інакше я на п’ять хвилин скасую Конституцію і демократію, щоб навести у цьому безладі лад силою!
Від Колі Львовича на дивані майора Мельниченка залишилася лише вм’ятина. В мене дійсно боліло серце. Я дивився на ксерокопію фотографії, дивився на це бідне й не таке вже й здорове на вигляд серце, сфотографоване, мабуть, на згадку перед тим, як груди закриють і зашиють наглухо.
Викликав помічника. Попросив розшукати мені хірурга, який робив операцію з пересадки серця. Розшукати і привести.
Після цього приліг на диван майора Мельниченка та задрімав.
112
Київ. Червень 1987 року.
Сесія ще гуде в голові. Гуде по-справжньому. Бо до сесії я стільки не пив. А зараз і днюю, і ночую в гуртожитку. Відзначаємо «четвірки» і «п’ятірки». Я навіть вже не розумію, кому це вдається складати іспити на «добре» й «відмінно». Мені, принаймні, це не вдається. Але мене влаштовують і «трійки».
З матір’ю я зараз обмінююся записками. Заїжджаю додому коли її немає. Пишу: «Пробач, ночувати сьогодні не прийду! Готуюся до заліків та іспитів у гуртожитку.» Коли наступного разу потрапляю додому, отримую відповідь: «Сволота! Коли в тебе будуть діти, ти все зрозумієш! Сьогодні ж повертайся додому! У гуртожитках — антисанітарія і сифіліс!» Я відписую: «Не переживай, у мене ніколи не буде ні дітей, ні сифілісу! Закінчиться сесія — і я повернуся».
Так, я почуваюся винним. Я, звичайно, свиня. Але від гуртожитку додому їхати довше години. Туди й назад — більше двох з половиною. А я вже втягся у студентський розгардіяш. Я навіть не знав, що вчитися так весело! Та й міг і не знати, адже я найстаріший студент на курсі! Двадцять шість років! От ніби випадковість, але яка приємна. I знову ж треба дякувати мамі, яка пометушилась і витисла з військкома рекомендацію! Треба буде їй якось віддячити.
Під час мого чергового «заїзду» додому я залишаю на столі букет квітів — сім яскраво-червоних гвоздик по п’ятдесят копійок і тюбик крему для рук. Просто мої переживання співпали з отриманням від Давида Ісааковича подарунка. Він виклав мені десять карбованців, коли я до нього зазирнув.
— Почали з’являтися зайві гроші, — скаржився він мені, сьорбаючи чай. — Лікарі попередили, що горілки мені більше не можна, вина також. А на що ще гроші витрачати? От тобі можна! Візьми, купи! За моє здоров’я вип’єш!
Десять карбованців вистачило на пляшку червоного портвейну. Горілки мені не хотілося, та й ми, студенти, не полюбляємо горілку. Студентський напій — портвейн чи «Сонце в бокалі». Ну а на здачу я придбав гвоздики і крем, ще й дрібні гроші залишилися. Цікаво, що тепер напише мама, отримавши несподівані подарунки?
113
Повітряний простір. Вересень 2004 року.
Стрілки на своєму годиннику я перевів ще в літаку. Стюардеса підходила до мене кожні десять хвилин і обережно запитувала чи не треба чого-небудь. І позирала на живіт сплячої Світлани. Ще до посадки, незважаючи навіть на те, що ми проходили VIP-зал, попросили нас написати щось на кшталт розписки. Мовляв, Світлана вирушає в дуже вагітному стані в політ на свій страх і ризик і в будь-якому випадку не матиме жодних претензій до авіаліній.