Українське письменство

Перший випуск «Українського студента» на значну частину українського студентства і громадянства справив прикре враження. І, певно, не раз зазначалась неясність програми і неокресленість тих точок «отправленія», з яких виходили широкі організаційні проекти редакторів і співробітників «Студента».

Те саме враження лишає по собі і збірник № 2. Та сама неясність програми, те саме блукання в трьох соснах давно порішених питань внутрішнього студентського життя. Тільки одна риса в новому збірнику виступає ясніше: це те, що новий випуск «Студента» мало місця присвячує питанням дня і далеко більше віддає уваги минулому життю студентської молоді; можна подумати, що редакційному комітету спало на думку перетворити «Студента» на історичний журнал, sui generis «Голос минулого». Так, принаймні, свідчать факти. Найбільшу статтю останнього № присвячено історії харківської громади, тоді як найважливіші питання дня обійдено мовчанням. Так, наприклад, цим літом українське студентство святкувало у Львові сорокалітній ювілей Франка. В «Українському студенті» ніяких відгуків цього святкування не знаходимо, коли не вважати на мало промовисту посвяту чергової книжки ювіляту. Ні характеристики його літературної діяльності, ні оцінки його значення для нашого студентства — нема. Або от візьмім другий приклад — студентський з’їзд з його австрофільськими і самостійницькими гаслами. З’їзд цей не міг не схвилювати нашого студентства, а його бойові резолюції з душком політичного авантюризму викликали, як знаємо, доволі сильний протест з боку нашого громадянства. Де ж відгуки з’їзду в останнім числі «Українського студента»? Правда, в збірнику мається стаття Кушніра, яка трактує деякі підняті з’їздом питання; але під статтею ми читаємо увагу редакції, що думок автора вона не поділяє. Де ж в такім разі думки редакції? І чому вона не подбала, щоб познайомити читачів з своєю думкою в першу чергу? А між тим, зважаючи на передову статтю, редакція перейнята войовничим настроєм. «Ми йдем походом на свідомі маси українського студентства», — голосно заявляє вона. «Або ж дома не бути, або ж слави добути!» Ми сильно сумніваємось, щоб при такій нетвердій ідейній зброї, як проповідь «ясного і одвертого» культурництва («лише під ясним і одвертим культурно-просвітнім гаслом мають точку опори сучасні громади») і при повній відсутності ясної орієнтації в справах дня можна було завоювати несвідомі кадри студентства і «добути слави». Скоріше навпаки.

Багато ще дечого можна зазначити, але ми зупинимось на одному — на вельми курйозній, як на нашу думку, формі редакційних статей. Панове редактори і співробітники «Студента» розрубують всі вузли, різко спускаються до мотивування своїх думок і пишуть свої статті, немов які «приказы по ведомству»: