Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Ти не зворушила мого серця, ти його перевернула. Я тоді справді занедужав. Я був уже не такий молодий,— сказав я,— мені мало незабаром виповнитися тридцять, але ти перевернула моє серце. Здається, це так називається. Я тебе дуже кохаю.

— І ще якісь жінки зворушували твоє серце?

— Еге ж,— сказав я,— їх було чимало. Були жінки, котрі зворушували моє серце. Цей вислів, до речі, мені не подобається, але кращого я не знаю. Ніжно зворушували — ось як сказав би я. Одного разу в Берліні я побачив жінку, яка зворушила моє серце. Я стояв у поїзді біля вікна, і раптом з другого боку платформи підійшов якийсь поїзд; одне з вікон опинилося навпроти мого, скло там зовсім спітніло, його опустили — і я побачив обличчя жінки, яка одразу зворушила моє серце. Вона була дуже смуглява й висока, і я всміхнувся їй. Та ось мій поїзд рушив, я висунувся з вікна й махав їй доти, поки було її видно. Я ніколи більше не зустрічав тієї жінки, та й не хотів би зустріти.

— Але ж вона зворушила твоє серце. Розкажи мені про всі випадки, коли жінки тебе зворушували, Фреде. І вона тобі також махала рукою, ота жінка, що зворушила твоє серце?

— Так,— сказав я,— вона так само махала мені рукою. Треба подумати, тоді я напевне пригадаю й інших. Я добре запам'ятовую обличчя.

— Ну що ж,— сказала вона,— подумай, Фреде.

— Мене часто зворушують діти,— сказав я,— і, до речі, старі чоловіки, й старі жінки теж.

— А я тільки перевернула твоє серце?

— І зворушила теж,— відповів я.— Ой кохана, не примушуй мене стільки разів вимовляти ці слова. Думаючи про тебе, я часто бачу в думці, як ти спускаєшся сходами й ідеш сама-самісінька по місту, як робиш покупки й годуєш маленького. Тоді й виникає таке почуття.

— Але ж та дівчина з закусочної зовсім близько.

— Може, коли я зустріну її знову, все буде інакше.

— Може,— сказала вона.— Хочеш іще пива?

— Хочу,— відповів я. Вона подала мені кухоль, і я випив до дна. Потім я встав, увімкнув світло, зібрав порожні кухлі й тарілки і поніс їх униз. Біля прилавка стояло двоє юнаків; коли я ставив порожні кухлі й тарілки на прилавок, вони усміхнулися мені. Тепер за прилавком знову була господиня з білим гладеньким, зовсім без пор, обличчям. Вона кивнула мені, і я одразу пішов знову нагору. Коли я ввійшов до кімнати, Кете подивилася на мене й усміхнулась.

Я вимкнув світло, роздягнувся в темряві й ліг у ліжко.

— Ще тільки десята,— сказав я.

— От і чудово,— промовила вона,— ми можемо спати майже дев'ять годин.

— А скільки пробуде з дітьми отой юнак?

— Десь до восьмої.

— Ми ж хотіли іще разом поснідати,— сказав я.

— Нас розбудять?

— Ні, я сам прокинуся.

— Я втомилась, Фреде,— сказала вона,— але розкажи мені ще що-небудь. Може, згадаєш іще якісь історії, коли твоє серце зворушувалось?

— Може, щось пригадаю,— сказав я.

— Постарайся,— сказала вона.— Взагалі ти гарний хлопець, але іноді мені хочеться тебе побити. Я тебе кохаю.

— Я радий, що ти мені це сказала. Я боявся спитати тебе.

— Раніше ми через кожні три хвилини питали про це одне одного.

— І так було багато років.

— Атож, багато років,— підтвердила вона.

— Ну, розповідай,— сказала вона, знову взяла мою руку й міцно стиснула.

— Про жінок? — спитав я.

— Ні,— відповіла вона,— краще про чоловіків, або про дітей, або про старих жінок. Мені трохи не по собі, коли заходить мова про молодих жінок.

— Тобі нема чого боятися,— сказав я, нахилився до неї й поцілував її в уста, а коли ліг знову, мій погляд упав на вулицю, і я побачив світляний напис: СВОЇМ ДРОГІСТАМ ДОВІРЯЙ ЗАВЖДИ!

— Розповідай,— попросила вона.

— В Італії,— сказав я,— дуже багато людей зворушило мене. Чоловіки, жінки — молоді й старі, а також діти. Навіть багаті жінки. І навіть багаті чоловіки.

— А ти ж недавно говорив, що люди нудні.

— Я почуваю себе зовсім інакше, набагато краще, відколи знаю, що ти іще кохаєш мене. Ти наговорила мені жахливих речей.

— Я не забираю своїх слів назад. Тепер ми трохи граємо, Фреде. Не забувай, що ми граємо. А про серйозне ще буде мова. Я не забираю нічого назад, і те, що я тебе кохаю, не має ніякого значення. Ти так само любиш дітей, а зовсім не дбаєш про них.

— Ага, знаю,— сказав я,— сформулювала мені це досить чітко. А тепер, будь ласка, вибирай: чоловіка, жінку чи дитину і з якої країни?

— Голландія,— назвала вона,— чоловік-голландець.

— Ну й капосна ти,— сказав я,— дуже важко знайти голландця, який зворушив би твоє серце. Та хоч ти й капосна, а на війні я справді бачив одного голландця, який зворушив моє серце, й до того ж багатого. А втім, тоді він уже не був багатий. Я проїжджав через Роттердам — це було перше зруйноване місто, яке я бачив; дивно, але я тепер дійшов до того, що незруйноване місто пригнічує мене, а тоді я був зовсім розгублений, я дивився на людей, дивився на руїни...

Відчувши, що її рука, яка тримала мою руку, злегка розтислась, я нахилився над нею й побачив, що вона спить; уві сні її обличчя стає гордовитим, якимсь відчуженим, рот трохи розтуляється і набуває сумовитого виразу. Я знову ліг викурив іще одну сигарету й довго лежав у темряві, думаючи про все на світі. Я спробував молитися, але не зміг. Якусь мить я роздумував, може, мені зійти ще раз униз та потанцювати з якоюсь дівчиною із шоколадної фабрики, випити ще чарку горілки й трохи пограти на автоматі, які тепер уже напевне вільні. Але я зостався. Щоразу, коли на фронтоні багатоповерхового будинку спалахував напис, він освітлював зеленуваті шпалери з візерунком у формі серця, на стіну падала тінь від лампи, і можна було розпізнати візерунок на вовняних ковдрах: ведмеді, що грають у м'яча, які набули вигляду людей, що грають у м'яча, чи то пак атлетів з бичачими шиями, що перекидаються великими мильними бульками. А останнє, що я побачив перед тим, як заснув, був напис угорі: СВОЇМ ДРОГІСТАМ ДОВІРЯЙ ЗАВЖДИ!