Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Намагаючись контролювати сестру, я, водночас, благала її пробачити мені моє ставлення до неї, маленької. Раз на рік, обливаючись слізьми, я просила пробачення, а тоді швидко про те забувала. «Діано, я ніколи не казала цього раніше, та я мала бути кращою старшою сестрою. Мені таааааак шкода, що не була. Ненавиджу себе за це. Чи зможеш ти мені пробачити, що колись я лякала тебе, що навернуся в саєнтологію і як ти через це плакала?» Я відчайдушно прагнула прощення, а Діана відверто знуджено казала: «Таро, торік ми це вже проходили. Я не вважаю тебе пекельною кобилою і не думаю, що ти така вже погана старша сестра. У нас була до біса нещаслива родина. Я тобі пробачаю. Пробач собі й ти».

Та пробачити собі я не могла. Я ні хріна не уявляла, що ще можна вчинити для налагодження наших стосунків, окрім того, щоб нескінченно себе картати. Я питала своїх друзів, як вони залишалися близькими з братами й сестрами. Переважно друзі жахалися через те, що нас з Діаною розлучили в дитинстві, і нічого не могли до пуття порадити. Дехто дивувався, довідавшись, що я маю сестру. Оце вже було тривожно. Я навіть шукала книжки про те, як налагодити сестринські стосунки, але не пощастило. Наші обставини були надто неповторні. Я розпитувала старших людей, колег, батьків, тренерів зі спортзали, котрі взагалі встановлювали зоровий контакт, лише намагаючись продати свої дико недешеві послуги, але ніхто не мав жодних відповідей. Так мені лишився єдиний варіант: змусити сестру підняти слухавку і дізнатися, чи не має вона якихось ідей щодо того, як, чорт забирай, нам діяти.

«Ого… Що ж, гадаю, це непоганий початок — відверто пого­ворити про те, що відбувається», — сказала вона, коли я нарешті додзвонилася. «Чи роблю я щось, що тебе бісить, чого б мені краще не робити?» — запитала я, таємно сподіваючись, що сестра й думки такої не допустить і проспіває: «Ти досконала, сестро Таро». Ха-ха, а от і ні. «Ну, постійні вибачення таки дратують. І всі непрохані життєві поради не дуже мене тішать». Ауч. Гаразд. Отже, є два пункти, над якими я можу попрацювати. «А ще, — продовжила вона, — мені здається, в тебе є уявлення про те, які мають бути наші взаємини. Типу, ідеально спілкуватися, зідзвонюватися весь час, а я от просто ненавиджу дзвінки. Я ні з ким не спілкуюся телефоном. Ти розповідаєш про своїх подруг, як вони весь час готові вислухати й підтримати тебе, та я не певна, чи зможу колись так підтримувати тебе. Це мене дуже засмучує… Боюся, для тебе я суцільне розчарування». Тут моє серце просто розірвалося на шмаття. ВОНА боялася, що розчаровує мене? Ой ні, Діано, ніііі. Не дивно, що вона не хотіла підіймати слухавку. Я тиснула на неї, мої перепрошення були егоїстичні, я очікувала так нездійсненно багато від наших стосунків, аж вона постійно почувалася недостатньо хорошою. Але вона ЗАВЖДИ була достатньо хороша. Та вона найкраща, чорт забирай.