Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

І хто знає, скільки ще я вигадувала б собі альтернативну реальність із цим типом, якби він не зробив мені послугу і не втнув щось таке карколомно гівняне, що я просто не змогла зігнорувати. Одного вечора, коли ми збиралися піти перехопити тайської їжі, я написала йому: «Слухай, я щось недобре почуваюся. Може, лишимося вдома й подивимося щось? Зможеш принести мені чаю?» Я чекала на відповідь, а він не відповів. НІЧОГО. За цілий вечір. Так я й пролежала в ліжку без сну, прислухаючись, як в мені закипало й підіймалося аж до горлянки кислотне обурення. Наступного дня полетіла у справах до Сан-Франциско, певна, що отримаю від нього бодай звісточку. Тоді бачилися через день, не зникне ж він тепер просто так! Нарешті ще за добу, вночі, коли я вже нагострила на нього добрячий зуб за своє зболене серденько, він написав: «Вибач, що зник. Мав поговорити з психотерапевтом про твій чай. Не певен, що я з тих хлопців, які приносять людям чаї». ОЦЕ ТАК МАЄШ!

Не з тих хлопців, які приносять людям чаї? А З ЯКИХ ТОДІ??? Хто ж вони, ті нездатні ворухнути пальцем задля інших, які не можуть принести комусь чаю? І це він мав обговорити зі психотерапевтом? Ото я реготала. Я іржала як відьма над казаном, що зараз виморить страшним закляттям усіх хлопців і хлопчиків світу. Це був просто абсурд. Я вже не мала що перекручувати. Нарешті я змогла побачити буквально, що він за один. Коли зателефонувала, постановивши собі порвати з ним, то вирішила в цій розмові вдатися до того, що раніше нечасто робила: слухати. Розгорнула блокнот і занотовувала, щоб зранку, коли я за ним засумую, не виникло спокуси щось перекрутити. Я записала, що він був на антидепресантах і сказав, що сам не свій. Записала, що він страждає на дисморфію й що коли ми кудись ходили, йому складно було щось замовити, тож він волів уникати ресторанів. Я записала його слова: «Не сприймай це на свій рахунок. Я суцільний хаос і мушу розібратися в собі». Я записала все це, щоб потім знову не пудрити самій собі мозок.

Якщо у своїх стосунках ти фільтруєш, витлумачуєш і поводишся, як письменниця-романістка, як от я з цим чуваком, занотовуй правду, яку тобі каже партнер. Ти не маєш на цьому зациклюватися. Не мусиш записувати кожне слово. Та після побачення приділи три хвилинки й спробуй занотувати те, що він справді тобі сказав. Так ти не вигадуватимеш нісенітниць. Ти зможеш погортати сторінки і знайти, що він сказав, а не те, що тобі причулося, бо хотілося почути. Це спрацьовує й навпаки. Якщо він каже: «Ти мені подобаєшся, яка ж ти гаряча», тобі не має вчуватися: «Ну… таке собі». Якщо він каже: «Я б хотів зустрітися з тобою знову», — навіщо ти хвилюєшся й переживаєш чи сподобалася йому? Тобі сказано, що з тобою хочуть зустрітися ще! Вір тому, що чуєш насправді.

Гадаю, в більшості стосунків так і є. Люди мимоволі кажуть нам правду про себе. Маємо лише слухати. Якщо голова ОСББ каже, що погодити заплановані реновації у квартирі — не її компетенція, на твоєму місці я б їй повірила. Вона не зумисне пересирає тобі грандіозні плани покращення вентилювання, а просто не має таких повноважень. І марно з нею воювати, просто знайди вищу начальницю. Якщо хтось із колег прямо каже, що «жахливо планує свій час», то нема чого щоразу дратуватися, коли вона, ясна річ, завалює дедлайни на всіх проектах. Вона попередила тебе про цю проблему! Може, порадь їй щось із технік планування чи тайм-менеджменту або просто забий на це. Таро, будь ласка, годі злитися на Джозефін за її повільність. Нащо марнувати на це сили?