Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Я знав, що не варто тут і зараз починати з ним розмову, бо це неминуче приверне увагу пожежників, які можуть мені завадити. Натомість я вирішив заздалегідь розжитися випивкою — дякувати бакалійнику, який підказав мені місце, де цього добра було хоч греблю гати. Після цього я збирався підкреслено недбало тинятися біля пожежної станції, чекаючи на мить, коли старий Садок нарешті вирушить блукати містом. Хлопець також казав, що старий навдивовижу непосидючий як на свої літа, і рідко сидить біля пожежної частини більше години чи двох.

Кварту віскі[142] я і справді легко, хоч і недешево, придбав у задрипаній крамничці поблизу площі на Еліот-стріт. Замурзаний продавець мав усі ознаки «інсмутського вигляду», проте був досить ввічливим — певно, звик до спілкування з життєлюбними забродами на кшталт водіїв вантажівок, перекупників золота та інших чужинців, які час від часу навідували місто.

Знову повертаючись на площу, я побачив, що доля мені всміхнулася, адже з-за рогу готелю Джилмен-Хаус, що на Пейн-стріт, назустріч мені човгала довготелеса, виснажена постать — Садок Аллен. Відповідно до заздалегідь продуманого плану я привернув увагу старого, енергійно помахавши щойно придбаною пляшкою, і невдовзі помітив, що той змінив напрямок руху і почвалав за мною, а я тим часом звернув на Вейт-стріт і попрямував до найбезлюднішого району, який тільки можна собі уявити.

Я прокладав курс по карті, яку для мене накреслив юний продавець, і знову йшов до цілковито безлюдних місць у південній частині порту. Єдиними живими людьми там були рибалки на далекому хвилерізі, а за кілька кварталів на південь я став непомітним навіть для них. Я сподівався знайти кілька вільних лавиць на покинутому причалі, де ніхто не завадить скільки завгодно і без сторонніх очей розпитувати старого Садока, але не встиг ще дійти до Мейн-стріт, як почув за спиною хрипке і ледь чутне «Агов, сер!» і дозволив старому наздогнати мене, а потім і добряче хильнути з відкоркованої пляшки.

Крокуючи далі у напрямку Вотер-стріт, ми повернули на південь і опинились у царстві всюдисущого занепаду, а я обережно спробував розговорити діда, намагаючись дізнатися якомога більше, проте виявив, що розв’язати язика моєму співрозмовникові не так просто, як я сподівався. Нарешті між розваленими цегляними стінами я помітив поросле травою і лопухами затишне пустирище, далі з боку моря бовваніли кам’яні причали. На купі вкритого мохом каміння при самій воді можна було вигідно влаштуватися, а саме місце виявилось доволі непогано прихованим від сторонніх поглядів руїнами старого складу. Саме тут, подумалось мені, чудова місцина для тривалої бесіди без зайвих свідків, тож я повів свого компаньйона до замшілого каміння. Запах тління й розрухи був нудотним, а сморід гнилої риби просто нестерпним, однак я твердо вирішив домогтися свого.