Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-8
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3». Краткое содержание книги:
На північ від річки почали з’являтись ознаки вбогого життя — щось робили у рибних цехах по Вотер-стріт, тут і там траплялися полатані дахи, ледь курилися димарі, а звідкілясь час від час долинали нерозбірливі звуки; крім того, де‑не-де почали зустрічатися скоцюрблені людські постаті, які, ледь чвалаючи, поволі пересувалися брудними немощеними вулицями. Мушу визнати, що на мене ця пародія на людське життя справила ще гнітючіше враження, ніж запустіння південної частини міста, я неодноразово ловив себе на думці, що потрапив у якесь фантастичне, вороже середовище, сутності якого не здатний осягнути. Поза сумнівом, неприродна, гнітюча відчуженість місцевих жителів тут виявлялася яскравіше, ніж у центральних районах, і якщо специфічний «інсмутський вигляд» був не просто спадковою ознакою, а справжньою хворобою, портові райони стали осередком найважчих випадків цієї недуги.
Найбільше мене дратувала дивна природа нерозбірливих звуків. За логікою, вони мали б долинати від житлових будинків, але, хоч як це дивно, найчіткішими були за фасадами покинутих, забитих дошками споруд. Там наче хтось постійно чимось рипів, шелестів, шорхав, зрідка хрипів — одразу пригадалися слова мого юного знайомця про таємничі підземні тунелі. Несподівано я замислився, як же насправді звучать голоси місцевих жителів. У цьому кварталі мені ще жодного разу не довелося чути людської мови, хоча, насправді, не надто вже й хотілося.
Зупинившись тільки кинути оком на дві колись гарні, але напівзруйновані зараз старі церкви на Мейн- і Черч-стріт, я спішно залишив огидні портові нетрі. Природно, наступним пунктом моєї прогулянки мала б стати площа Нью-Черч-Ґрін, однак я не хотів проходити поруч із церквою, у дверях котрої помітив моторошного священика чи то пастора з дивною тіарою на голові. Та і юнак-бакалійник застерігав мене, що церкви й зала Ордену Дагона — не ті місця, де варто з’являтися стороннім.
Тож я продовжив подорож по Мейн-стріт у північному напрямку, дійшов до Мартін-стріт, повернув до центру міста, перетнув Федерал-стріт і підійшов до Нью-Черч-Ґрін з північного боку, після чого опинився в районі колись аристократичних Брод-, Вашинґтон-, Лафайєт- і Адамс-стріт; відтоді вони змінилися на гірше. Попри те, що ці давні і колись поважні міські артерії нині мали понурий і занехаяний вигляд, в оточенні старих в’язів вони ще зберігали залишки колишньої величі. Я поглядав то на одну садибу, то на іншу і помічав, що багато які з них геть занепали, були забиті дошками, оточені пустирищами, але на кожній з вулиць в одному-двох були помітні ознаки життя. На Вашингтон-стріт виявилося чотири чи п’ять таких гарно відремонтованих будинків з охайно підстриженою травою і доглянутими садками. Найрозкішніший серед них — з широкими терасами квітників аж до Лафайєт-стріт — як я припустив, належав старому Маршу, горезвісному власникові фабрики.
На жодній з цих вулиць я не побачив ні єдиної живої душі, і з подивом відзначив, що й жодної кішки або собаки. Ще мене спантеличило, що навіть у деяких найкраще доглянутих будинках на всіх трьох поверхах і в мансардах вікна були щільно затулені віконницями. Потайливість і закритість були, мабуть, невід’ємними рисами цього похмурого міста забуття й смерті, і мене продовжувало невпинно переслідувати відчуття, наче за мною постійно стежить якийсь таємничий, уважний і незмигний погляд.
Я мимохіть здригнувся, коли почув, як на дзвіниці ліворуч від мене тричі надтріснуто бемкнув дзвін, і одразу ж ясно пригадав обриси приземкуватої церкви, від котрої долинали ці звуки. Ідучи по Вашингтон-стріт у бік річки, я потрапив до нової зони — колись розвиненої тут промисловості й торгівлі, а невдовзі побачив попереду руїни фабрики, потім ще кілька схожих будівель; в одній з них ледь можна було розпізнати колишню залізничну станцію, а за нею — критий залізничний міст.
Попереду був сумнівної надійності міст із застережним знаком, однак я вирішив ризикнути і перейшов на південний берег річки, де були помітні хоч якісь ознаки життя. На мене крадькома поглядали підозрілі типи, які сонними мухами повзали вулицею, люди ж більш нормальні на вигляд дивилися з холодною цікавістю. Інсмут ставав дедалі нестерпнішим, і я рушив по Пейн-стріт у бік центральної площі, сподіваючись знайти бодай який транспорт і дістатися Аркгема, не чекаючи дуже неблизького відправлення того клятого автобуса.