Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Навіщо та полював на дітей?
— На яких дітей? — він робить вигляд, що не розуміє.
Я дістаю кочергу і притискаю йому до шкіри. Він верещить як різаний. У кімнаті чутно плач, звідти виглядає схвильований Боротянський.
— Не жартуй зі мною, — кажу обхіднику і ховаю кочергу в пічку. Він стогне, потім бачить Боротянського і чомусь посміхається.
— І ти тут? — хрипить чудовисько.
— Навіщо ти полював на дітей? — знову питаю я.
— Щоб добути крові, — каже він.
— Для чого тобі кров?
— Не мені. Їй, — обхідник киває у бік кімнати, з якої чутно плач дівчини.
— Що за маячня? — обурюється Боротянський. До хати обережно заглядає Маєвський.
— Не маячня, — хрипить обхідник. — Раз на місяць їй потрібна свіжа кров немовляти.
— Для чого? — аж кричить Боротянський.
— Щоб жити.
— Маячня!
— Ні.
— Вона й так жива! — Боротянський наступає на обхідника, наче ось-ось кинеться на нього з кулаками.
— Ні, — обхідник крутить головою. — Вона мертва. Бо я створив її.
— Що? — з жахом питає Боротянський.
— Поліну створив я. За давніми рецептами Кабали. Але які б не були досконалі рецепти, людина не може досягти вміння Бога Ніхто з людей не створить справжню живу людину. Лише схожу на живу. Я створив Поліну, але вона не може жити самостійно. Щомісяця їй потрібно брати купіль із трав і свіжої дитячої крові, інакше вона помре. Ось я й добував для неї кров.
— Покидьок! Не смій брехати! — Боротянський кинувся бити обхідника ногами, довелося відтягнути.
— Заспокойтеся! — кричав я Володимиру.
— Він бреше! Бреше!
— І нехай, що йому ще залишається! — заспокоював я.
— Я не дозволю! — все кипів Боротянський.
— Спитайте у Поліни самі. Спитайте, — прохрипів з долівки обхідник.
Боротянський побіг до кімнати. А коли за хвилину повернувся, то на нього страшно було дивитися. Обхідник задоволено посміхнувся.
— Їй потрібна кров, — сказав він. Цього разу Боротянський не кричав. Вирячився у порожнечу і стояв.
— Навіщо ти створив її, потворо? — спитав я в обхідника А той засміявся.
— Навіщо? Щоби жити з нею!
— Що? — розгублено прошепотів Боротянський.
— Те! В мене був горб і не було грошей. Я був нецікавий та огидний жінкам! Навіть проститутки — і ті ледь тамували нудоту, коли спали зі мною! А я ж хотів мати витончену та гарну жінку, яка б кохала мене! Але ваш Бог позбавив мене цього, зробивши жалюгідною потворою! То я вимушений був піти ось на це: створити собі ту жінку, якою хотів володіти! Я створив її! Та виявилося, що їй потрібна кров. Раніше ми жили у Кишиневі, але там добувати кров було важко. Бо вовків там не було зовсім, лісів теж, і майже одразу пішли чутки, мене почали шукати. Тоді я вирішив поїхати звідти. Знайшов це місце, безлюдне, але оточене великою кількістю сіл та хуторів. Ярками та гаями було легко ховатися і нападати, я вбивав усіх, хто хотів позбавити мене місця обхідника, і полював на дітей. Я не вбивця, я був вимушений забирати кров немовлят, щоб Поліна не вмерла!
— Господи! — зітхає граф.
— Але вона ж того варта! Чи не так? Яка в неї витончена краса! Вона справжня королева! І це я її створив, я!
— Негідник! — кричить Боротянський, я ледь встигаю завадити йому дістати револьвер і вбити обхідника.
— Заспокойтеся!
— Я вб’ю його! — кричить Боротянський.
— Вбивай! І Поліна загине! — кричить обхідник. — А якщо ти залишиш мені життя, я залишу тобі її!
— Що? — питає Боротянський, який вмить слабшає в моїх руках і вже не виривається.
— Залиш мені життя, не вбивай! І я стану твоїм слугою. Я буду добувати кров для Поліни, і вона буде жити! Вона буде твоєю! Вона надзвичайна жінка, вона...
Я стріляю йому в голову. Акуратна дірочка в лобі, подив у його очах і смерть.
— Матір Божа! — видихає граф.
— Що ви зробили? — ошелешено питає Боротянський.
— Те, що мусив, — спокійно кажу. — Цей покидьок почав спокушати вас Не можна давати злу спокушати себе, бо обов’язково програєш. Він убив сотні діточок, він був небезпечний та підступний. Я мусив убити його, щоб зупинити.
— Але... Поліна... — розгублено каже Боротянський.
— Якщо цей покидьок брехав, то вона житиме. Якщо ні, то помре.
— Я не хочу, щоби вона помирала!
— Володимире, не все в цьому житті відбувається так, як ми хочемо. Одягайте її, і треба їхати звідси.
Коли всі вийшли з хати, я підладив її. Навколо багато слідів, але знову пускався сніг, починав дути вітер, тож до ранку все буде сховане.
Ми зібрали коней, запрягли в сани і поїхали. Боротянський довіз нас до Ромен, сам поїхав у свій маєток. Я забрав Уляну Гаврилівну та Моніку, ми повернулися на хутір. Там я поховав бідних песиків і почав жити далі. Граф гостював у мене кілька днів, ми удвох вигадували, як треба написати про цю історію, щоб пустили у друк. Багато чого довелося змінити.
Тим часом обгоріле тіло обхідника знайшли у його спаленій хаті. Біля тіла знайшли залишки пляшки й вирішили, що обхідник напився, не зачинив грубу, заснув і згорів у пожежі, що розпочалася. Ніхто за ним не плакав, вкинули у землю і забули. Також не згадували, де ділася його сестра. Немає і немає.
Голубовського відпустили, бо приїхала та жінка, з якою він зустрічався в ніч, коли загинула дитина. Дякувати Богові, жінка була католичкою (за православну його б зі світу зжили), а ще погодилася дати свідчення, тож прикажчика відпустили. Але роботу він утратив і скоро поїхав кудись. Казали, що в Америку, про яку так запально розповідав.
Поступово про цю історію почали забувати, тільки я пам’ятав, і коли минув місяць з часу останнього вбивства дитини, поїхав до Боротянського. Він зустрів мене зблідлий і виснажений.
— Що з нею? — спитав я, хоча відповідь була на обличчі господаря.
— Вона вмирає.
— Вмирає?
— Так, каже, що їй холодно. У кімнаті натоплено, вона лежить під купою ковдр, я обклав її грілками. Але вона холодна як лід. Лікарі не розуміють, що відбувається.
— Значить, обхідник казав правду. — скривився я і подивився Володимиру в очі. — Розумію, що це важко, але їй треба дати померти.
Він почав плакати.
— Іншого виходу немає. Вона не жива, ніколи не була живою, жила за рахунок життя безневинних діточок.
— Я розумію, — застогнав він і плакав далі. Потім стиснув кулаки. — Я все вирішив. Не хвилюйтеся, Іване Карповичу.
Я не хвилювався, але залишився подивитися за будинком Якби я побачив, що Боротянський збирається кудись їхати, я б зупинив його. Присягнувся іменем Моніки, що жодна дитина більше не загине. Та Володимир нікуди не поїхав, ані ввечері, ані вночі. А зранку повіз ховати тіло Поліни на цвинтар у Ромнах. Я бачив її у труні. Красиву якоюсь неземною красою. Але в мене не було жодних сумнівів, чи правильно я вчинив. Бо знекровлених дітей більше не знаходили. Це припинилося, сподіваюся, що назавжди. Тож коли я вкладав Моніку спати, я знав, що мені немає про що хвилюватися, як і всім батькам у навколишніх повітах.
У пошуках шпигунів, або германський дух
ване Карповичу, а чи не спіймати б нам німецьких шпигунів або яких-небудь найманців австрійського генштабу? — спитав мене граф.
Ми сиділи у садочку, попивали чай після смачного обіду Уляни Гаврилівни, Маєвський ще й коньяку випив, любив цю справу, сердега, казав, що і речення у нього в голові не складеться, поки не підбадьорить тіло спиртуозом.
— Графе, ви думаєте, що шпигуни ото наче гуси при дорозі ходять, що бери і лови? — дивуюся я. — Тим більше в нашому закутку, далекому і від столиці, і від кордонів!
— Ну, воно-то, може, і закуток, але зараз війна наближається з клятими тевтонами. Публіка бажає якихось розваг на цю тему. Я вже написав оповідання про те, як Олександр Невський псів-лицарів на Чудському озері розтрощив. Але добре було б і про сьогодення написати. Як от завелися в глибокому тилу німецькі чи австрійські поплічники і щось тут витворяють ганебне, аж сам Іван Карпович Підіпригора за них узявся — і до нігтя негідників! Публіка б це дуже добре сприйняла. Точно вам кажу. І з журналу мене в останньому листі питали, чи немає якоїсь шпигунської історії у нас.