Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Володимире! Потрібні мотузки!
— Для чого?
— Перетягнемо його до хати!
— Добийте його, Іване Карповичу!
— Я ще хочу побалакати.
— З ким? — дивується Боротянський.
— З ним Коли він повернеться у людську подобу. Тягніть мотузки, я бачив їх у санях! І подивіться, що там із графом!
Боротянський побіг, я перезарядив рушницю та револьвер. Чудовисько важко дихало і вже майже не сіпалося. Сніг навколо нього став червоним від його крові. Нарешті з’явилися Боротянський та Маєвський. Останній накульгував.
— О Господи! — скрикнув він, коли побачив чудовисько. Вовкулак рикнув, і граф сказав, що не зійде з насипу. — Це виплодок пекла! Знищіть його!
— Трохи пізніше, — мені довелося двічі з усієї сили бити вовкулака прикладом рушниці по голові, поки він знепритомнів. Я зв’язав йому пащу та лапи. Далі ми потягли його по снігу. Утрьох, бо коні боялися підходити близько до чудовиська.
— Швидше, потяг їде! — крикнув я, коли почув далекий гудок паровоза Ми тільки-но затягнули чудовисько на насип, перетягли через рейки і зіштовхнули з насипу до хати. Потім ще встигли прикрити саньми. Почекали, поки пройде потяг, повантажили вовкулака і привезли його до хати. Там сиділа сестра обхідника і гірко плакала Дівчина були перелякана Коли ми затягли поранене чудовисько до хати, з дівчиною взагалі сталася істерика Вона кричала і кидалася до вовкулака.
— Федя! Федя!
Боротянський узяв її за плечі і відвів до кімнати. Я перевірив мотузки на чудовиську. Хоч тримали його міцно, зброю з рук я не випускав.
— Графе, що ви робите? — я побачив, що Маєвський водить олівцем по листку паперу.
— Малюю чудовисько! Дивіться, яке воно жахливе! — граф був у захваті. — Люди мусять це побачити!
— Ніхто вам не дозволить показати це, — нагадую йому.
— Звісно, ні! Ви праві, що про це не дадуть розповідати в імперії. Але тільки якщо казати, що це правда А якщо це література, вигадка, казочка, то чому б і ні? Гоголь он же написав про Вія! Або от чули про Франкенштейна чи вампірів? — посміхається Маєвський.
— Німці якісь?
— Ні, Іване Карповичу, дуже відомі персонажі. Приблизно так само популярні у світі, як ви у Російській імперії. Ось бачите, навіть тут про вас читали, — граф показує на журнал, що лежить на столі. Журнал «На суходолі та на морі» з моїм портретом. Я кривлюся. Ось як обхідник упізнав мене. Впізнав і придумав, як ударити. Почув, що мене арештували, вирішив убити Моніку, щоби я забув про нього, а зосередився на пошуку вбивць. Думав, що я ніколи не знайду його, а може, і зовсім поїду звідси, щоб усе забути. Хитрий та підступний негідник! Мені схотілося покінчити з ним тут і зараз, коли я згадав, що це чудовисько могло вбити Моніку. Я ледь стримався.
— Графе, спостерігайте за чудовиськом, — попросив Маєвського.
Я пішов у кімнату, де плакала дівчина, а її заспокоював Боротянський.
— Коли твій брат знову стане людиною? — спитав її.
— Увечері, — тихо відповіла дівчина.
— Він часто ставав вовком?
— Коли хотів.
— Яким чином?
— Він пив.
— Що?
— Там, на столі стоїть, — вона махнула безсилою рукою у бік кухні.
На столі стояла скляна пляшка з темною рідиною. Я понюхав її. Різкий, якийсь хімічний запах. Пляшка випита наполовину. Залишена відкоркованою. Мабуть, обхідник почув постріл Маєвського, зрозумів, що їдуть за ним, швиденько випив зілля. В нього не було шансів утекти людиною, з одною ногою. А ось вовкулаком шанси були. Але йому потрібен був час, щоб перетворитися на вовка. То ми встигли підійти поближче. Він не став нападати на нас, бо ж очікував, що ми будемо озброєні і просто розстріляємо його. Вирішив просто втекти. Сховатися в лісі, перечекати. Можливо, мав там якусь нору, кубло на цей випадок. Але втекти не встиг.
— Графе, ось вам рушниця. Якщо чудовисько спробує втекти, то стріляйте. А я подивлюся в будинку.
Підвалу тут не було, а ось на горищі я знайшов оббиту залізом скриню. Зламав замок, усередині були якісь старовинні книги невідомими мені мовами. Одніс кілька графу.
— Про що ці книжки?
Граф одразу почав розглядати книжки. Старовинні, товсті, оббиті залізом.
— Здається, це книги про магію! — захоплено сказав граф.
— Що за магія? — не зрозумів я.
— Про нечисту силу, ворожбу, чаклунство! Ось бачите, картинки, як людина стає вовком! Тут, мабуть, сказано, як це зробити! Але я не розумію мови. Трохи схожа на німецьку, але не німецька. Можливо, написи взагалі зашифровані! Оце так скарб! — Маєвський крутить головою, а я вихоплюю книгу і кидаю її в піч.
— Ви що робите! Іване Карповичу, це неабияка цінність! Їх треба зберегти! Дайте мені дістати ту книгу!
— Ні! — я не пропустив графа до пічки. — Це богопротивні книги, вони вчать страшного і не мусять існувати!
— Але...
— Графе, я спалю їх усі, — сказав неквапливо, карбував слово за словом, і граф відступив.
— Ну, як хочете. Але для спеціалістів вони були б цікаві, й там, може, не тільки щось погане, але й корисне і...
— Ні!
Я спалив усі ті книжки, всі до одної, хоч як граф мене не переконував, що цього не можна робити. Спалив, уважно перетрусивши все кочергою, щоб і клаптика цілого не залишилося. Тільки залізні остови обкладинок. Потім сів чекати. Десь уже ближче до вечора у чудовиська почалися судоми. Він бився в них кілька годин, і на це страшно було дивитися. Маєвський аж із хати вийшов, а я тримав вовкулака на прицілі. І дивився, як чудовисько перетворюється на людину. Коли судоми закінчилися, переді мною лежав обхідник. Весь у крові, з декількома важкими пораненнями. Я перев’язав їх, бо не хотів, щоб обхідник помер раніше, аніж я того схочу.
Нарешті він розплющив очі. Побачив мене і вишкірився, аж зарикав.
— Що, потворо, не чекав, що я тебе вполюю? — спитав у нього.
— Тобі просто пощастило, великий слідчий Іване Карповичу, — він недобре посміхнувся.
— Як ти ставав вовкулаком?
— Я не хочу з тобою розмовляти.
— Може, це допоможе? — я дістав із печі розпечену кочергу. — Ні?
Я побачив, як він напружився, і зрозумів, що він не вміє терпіти біль.
— Повторити питання?
— Навіщо тобі це знати?
— Треба, — я підніс кочергу до нього, і він затремтів, голий та жалюгідний.
— Я розповім, розповім!
Я поклав кочергу в піч, щоб не холонула. Не відводив погляду від обхідника, тримав у руці револьвер.
— Я ставав вовкулаком, коли пив зілля.
— Зілля? Хіба від зілля можна стати вовкулаком?
— Можна.
— Але чому ти не виходив на полювання у повний місяць?
— Щоби не зустріти справжніх вовкулаків.
— Що? Яких це справжніх?
— Уроджених. Вовкулаків від батька.
— Ти не такий?
— Я народився людиною, жалюгідною потворою, якій не було місця в цьому світі!
— То та не вовкулак?
— Ні. Я просто перевертень. Я ставав вовкулаком тимчасово, і я не маю безсмертя.
— Не маєш?
— А як би інакше та мене поранив звичайними кулями, а не срібними! Мене бере залізо, і я смертний.