Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Я пішов його заспокоювати, попросив залишитися на кілька днів, погостювати. Не хотів, щоб Уляна Гаврилівна залишалася сама. Граф радо погодився, бо вдома у нього їсти було нічого, а ще дуже вже подобалася йому моя друкарська машинка, то останнім часом він на ній усе набирав.

Владнав усі справи вдома і вже наступного дня вирушив до Шостки, невеличкою містечка Чернігівської губернії, про яке тільки чув, але жодного разу там не був. Прибув туди лише під вечір. Прибув потягом, але досить дивним. Лише два вагони, які тягнув невеличкий, наче іграшковий, паровоз. Тягнув дуже неквапливо. А коли двічі переїздили ми мости, то хитало нас на них, і жінки аж хреститися почали, а потім зарікалися більше залізницею до Шостки їздити. Я за життя багато поїздив, але такої залізниці ще не бачив. Зрозуміло, чому вирішили нову колію будувати, бо стара що є, що немає.

У Шостці вийшов, спитав чи далеко готель «Клементина». Виявилося, що ні. Містечко саме було невеличке, то я вирішив пройтися. Ну, і як завжди, одразу взявся розвідку робити. Це ще в армії навчився, що спочатку дізнайся про все, а потім уже дій. Зайшов до трактиру поруч, побачив дідка у формі залізничника, який після роботи попивав горілку та закусював її оселедцем. Оце за що люблю я залізничників, так за те, що ніколи чарку не проминуть, тут уже точні, наче годинники. Підсів я, забалакав.

— Ми по мосту їхали, так він аж хитався! Що за диво?

— Та яке диво? Розікрали ж усі гроші на будівництво, а потім ліпили з того, що було. Замість двох колій, як за проектом було, одну зробили, та й ту так погано, що кожного року аварії. Ще пасажирські потяги так-сяк ходять, а вантажні — ні, — зітхнув мій співрозмовник. Судячи з мундира його затяганого, жив він самотньо, а такі поговорити люблять.

— Кажуть, нову тепер колію збираються будувати.

— Та наче збираються, — киває чоловік і сумно дивиться на порожню карафку.

Замовляю йому кухоль пива, що співрозмовника мого дещо пожвавлює.

— Хочуть збудувати, але не збудують, — крутить головою він.

— Знову розкрадуть гроші? — здогадуюся я.

— Та ні, через місця погані вести збираються.

— Які такі погані? Я їхав, нічого підозрілого не помітив.

— Так нову ж колію в іншому місці збираються прокладати. Прямо на Ямпіль. А там же Горюнські болота. Казна-що там.

— Горюнські болота?

— Ага. Де інженер Кейхіль втопився.

— Втопився? А я чув, що збожеволів тут хтось.

— Збожеволів інженер Чердаков, який приїхав нову колію робити. А Кейхіль двадцять років тому стару будував. Роберт Степанович, хороша була людина, спеціаліст! Я його особисто знав. Поки він живий був, порядок тримався, будували на совість. А як помер, то безлад почався, розікрали все, зробили колію, по якій їздити не можна.

— А чого той Кейхіль у болота поліз? Сп’яну?

— Ні, що ви! Він же і не пив! Виразка в нього була, саму кашу вівсяну їв, бідолаха.

— Тоді як же?

— А просто погані там місця. Хотіли ж і тоді колію робити на Ямпіль, але ото Кейхіль втопився, потім робочі похворіли, казна-що почалося, і повернули колію на південь. Воно-то гак потягам робити, коли на Москву їхати, але вирішили, що краще хоч так. Воно б і нічого, якби не розікрали все. А так вийшло, що наче дорога і є, а насправді — немає! Дуб’янівські мужики досі тим заробляють, що до станції возять.

— А що за мужики?

— Та з Дуб’янівки. Село таке, серед Горюнівських боліт.

— Велике село?

— Та немале. А ще від села хуторів по лісах багато. Дикі люди. І балакають так, що нічого не зрозуміло, гірше за циган. Минулого року один робітник із фабрики зачепився з дуб’янівськими. Набігли фабричні, побили чужого. А потім дуб’янівські прискочили, фабрику оточили. Якби дві сотні козаків з Глухова не прибуло, то і штурмом би брали. Ледь вивели з міста. А фабричний той десь за місяць зник.

— Як зник?

— А так, пішов після зміни додому і зник. Вкрали його дуб’янівські, вони такого не вибачають. Справжні звірі!

— А поліція що?

— Нічого поліція. Дуже їм потрібен якийсь фабричний. Вони фабричних не люблять, ще як у 1905 році тут трьох городових убили. Та й у пристава справи з дуб’янівськими є, то поліція їх не чіпає.

Залізничник став розповідати, яка у Шостці поліція погана, хабарники та п’яниці. У нас у повіті не кращі були. Якось прогнила наша імперія. Куди тут воювати, коли поліція замість того, щоб порядок підтримувати, хабарі вимагає, а залізниці такі, що як їдеш, то молишся. І не аби з ким воювати, а з німцями, народом, схильним до порядку та системи. Поганий це ворог, не ті самі турки, яких ми бити звикли.

Посидів я ще трохи з залізничником і пішов до готелю «Клементина». Там мене провели до номера, який знімав полковник. Він мене побачив і дуже зрадів.

— Іване Карповичу, нарешті! Повечеряти з дороги не бажаєте?

— Та можна, — кажу, бо сидір Уляни Гаврилівни ще в обід з’їв.

— Ходімо до ресторації, компанія все оплачує! — полковник мене ледь під руку не вів, наче я важливий гість.