Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Дід мій дуже коропів смажених любив. То наказав записати мене Карповичем, мовляв, що батько мій Карп, і аби дід його знайшов, то з’їв би.
— А Підіпригора звідки?
— Підіпригора — дідове прізвище, яке мені дядько мій дали.
— Ох, Іване Карповичу, та про ваше походження можна роман цілий написати!
— Ні, наполягаю, щоб ви про це нічого не писали! — кажу строго.
Граф обіцяє, але знаю я ціну його обіцянкам. Сказати Маєвському таємно — наче серед ярмарку заволати. Ну, то нехай. Граф же думає, що тільки в нього уява та вигадки, а всі інші на те не здатні. Дуже навіть здатні.
Посміхаюся я, ще трохи побалакали ми, а потім Маєвський задрімав. Ну, воно важко було не задрімати, після такого обіду, яким нас Уляна Гаврилівна пригостила. Я тихенько підвівся і пішов до Моніки. Вона біля Уляни Гаврилівни совалася у люльці. Мене побачила, усміхнулася.
— Тато! Тато! — сказала і потягнулась до мене.
Я малу на руки взяв, коли почув, що авто на хутір їде. Вийшов подивитися. Біля мене двоє собачок молодих, яких я замість убитих вовкулаком узяв. Закрив їх, щоб дарма не гавкали, і вийшов гостей зустрічати. Ще за тим, як важкенько авто по дорозі перевалювалося, зрозумів я, що гостей багатенько і всі люди в тілі. Авто красиве, чорне, не з наших країв, торохтить поважно так, наче єпископ проповідь читає.
Ось під’їхало, виходять троє дядьків. Усі високі, гладкі, в дорогих костюмах. І одного наче знаю я. Точно! Та це ж Іполит Всеволодович Василевський, полковник охоронного відділення, з яким я мав справи під час відрядження до Великого князівства Фінляндського! Здивувався я.
— Іване Карповичу, впізнаєте? — питає полковник. А я у фрунт витягнувся. — Та ну, припиніть, ми ж зараз цивільні люди.
Підійшов до мене, руку потиснув, обійняв сердечно.
— Знайдеться у вас хвилинка для нас, Іване Карповичу? — питає.
— Звісно. Прошу за мною.
Провів їх до себе в кабінет, бо в садочку граф спав, не хотілося його будити, щоб гостей він моїх побачив. Видно було, що приїхали вони у справі і справі серйозній, а Маєвському серйозних справ краще було не знати, бо вмить повітом рознесе.
— Слухайте, а ви тут непогано влаштувалися! — засміявся полковник, який уважно обдивлявся хутір із вікон мого кабінету, а тепер махнув навколо красивою шкіряною текою.
— Може, вип’єте чогось з дороги? — питаю.
— Ні, дякую. Випивати нам часу немає, то одразу до діла, — зробився полковник серйозним, як і його товариші. — Іване Карповичу, я зараз працюю радником голови правління Першого залізничного товариства Чули про таке?
— Звісно, чув. Залізниці будуєте.
— Так, будуємо. Шановні пани зі мною — члени правління нашої компанії, які забажали особисто бути присутніми при нашій зустрічі. Отже, наше товариство в процесі одного будівництва зіштовхнулося з деякими труднощами. То хочемо попросити вас, щоб ви допомогли нам їх здолати. Візьметесь, Іване Карповичу? — дивиться полковник на мене.
— Іполите Всеволодовичу, от буває так, що хворий до лікаря приходить, просить його вилікувати, а той одразу береться, навіть не оглянувши? Мабуть, не буває, хіба що лікар поганий. А хороший лікар огляне хворого, аналізи подивиться і тоді вже скаже. Ось я так само. Поки не знаю обставин справи, не можу сказати, чи візьмуся за неї, чи ні. Вже не ображайтеся, але такі мої правила.
— Розумію, — Василевський киває, здається, задоволений він моєю відповіддю. — Але хочу пояснити, що справа має державне значення і мусить бути збережена в цілковитій таємниці! Для цього вам потрібно підписати обіцянку про нерозголошення, — полковник поліз у теку діставати якісь папери.
— Шановний Іполите Всеволодовичу. Коли приходите ви до лікаря, то теж просите підписатися під такою обіцянкою? Думаю, що ні. Як не довіряєте ви мені і вважаєте, що можу я таємницю людей, які до мене звернулися по допомогу, розпатякати, то краще нам і справ жодних не мати. Бо як не можна мені довіряти, то ніякий папірець мене не зупинить. Якщо ж відома вам моя репутація і чули ви відгуки від тих людей, з якими я працював, тоді листок цей недоречний, — не хочу я підписувати жодних паперів, поки не зрозумію, в чому тут справа.
— Але ви зараз людина публічна, в журналах про вас друкують і...
— В журналах друкують лише те, що я вважаю за потрібне, й ані на крихту більше. То що у вас за справа?
Бачу, як Василевський дивиться на чоловіків, які з ним приїхали. Ті в свою чергу дивляться один на одного: Киває перший, потім другий киває вже полковникові. Той зітхає з полегшенням.
— Справа в тому, Іване Карповичу, що наша компанія отримала від держави досить велике замовлення на будівництво нової залізничної гілки до Шостки, — Василевський дивиться мені в очі. Я слухаю. — Там, як вам, можливо, відомо, знаходяться порохові заводи, досить важливі для забезпечення нашої армії. Стан справ у Європі зараз тривожний, не виключено, що почнеться війна, в якій знадобиться багато тисяч тонн пороху. А стара колія ледь витримує маленький паровоз і кілька пасажирських вагонів. То порох доводиться везти до найближчої станції возами. У мирний час сяк-так цього вистачає, але якщо почнеться війна, то неодмінно виникнуть проблеми. Отже, будівництво нової колії є справою державної важливості. Розумієте?
— Так. Але не розумію, чому зі справою державної важливості ви звертаєтесь до мене, а не до поліції?
— Тому що нам потрібен швидкий результат, — полковник відповідає швидко і переконливо. — А ви, Іване Карповичу, на мій погляд, саме та людина, яка може дати потрібний результат.
— Дякую за таку оцінку. То в чому проблема у Шостці?
— Наше товариство отримало державне замовлення на будівництво нової колії до Шостки. Кілька десятків верст для нашої компанії, яка побудувала тисячі верст залізниць, це дріб’язок. Але ми не можемо навіть розпочати будівництво.
— І що заважає?
— Будь-яке будівництво залізниці починається з прокладання її маршруту. На місце виїздить група інженерів, які вивчають місцевість і планують, де саме буде проходити залізниця. Наша перша група відправилася до Шостки ще восени. Тиждень попрацювали, а потім зник керівник групи. Його знайшли у лісі, на березі річки за кілька десятків верст від Шостки. Він збожеволів.
— Збожеволів?
— Так. Причому якось дивно. Він посивів, постійно тремтів, з ним траплялися істерики, а головне, він онімів.
— Онімів?
— Так. З того моменту, як його знайшли, він не сказав ані слова А його підлеглі попросили перевести їх із Шостки. Ми не звернули на це увагу, надіслали ще одну групу. Її керівник застрелився на четвертий день після приїзду. Поїхав у болота, через які мусила проходити колія, і там застрелився.
— Точно самогубство? Може, вбили?
— Він застрелився з власного револьвера Сліди опіку на скроні, так буває, коли стріляють упритул. До того ж, гаманець, годинник, сам револьвер залишилися на місці.
— Так, на пограбування не схоже.
— Зовсім не схоже. І от що цікаво, підлеглі загиблого знову попросили перевести їх із Шостки. Ми не погодилися, тоді вони звільнилися! А деякі ж із них пропрацювали у нас по двадцять років! До того ж, ми звільнили їх із вовчим квитком, вони не знайдуть собі роботу за спеціальністю. Вони знали про це, але звільнилися, лише б не залишатися у Шостці! І це ще не все! Ми не змогли направити туди третю групу! Всі наші інженери відмовилися їхати! Всі до одного! Ані погрози звільнення, ані обіцянки премій не подіяли! Люди не хочуть їхати до Шостки!
— І як це пояснюють?
— Ніяк. Відмовляються і все. А ще вони бояться. Я розмовляв і з тими, хто повернувся з Шостки, і з тими, кого ми намагалися надіслати туди. Всі вони бояться. Але не пояснюють, чого саме.
— Треба було їх підпоїти, — обережно раджу я.
— Робив це кілька разів. Вони не знають чому, але впевнені, що у Шостці небезпечно. Так само впевнені, що керівників інженерних груп було покарано за те, що насмілилися там працювати. То люди не хочуть ризикувати.
— Маячня якась, — кручу я головою.