Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Дивіться, щоб вам по шапці не дали. А то ж виходить, що німецький вовкулак тут багато років православних немовлят убивав, а поліція хоч би що.

— А в нас він зовсім недовго вбиватиме! Кілька випадків — і ось уже поліція просить Івана Карповича допомогти! І він, тобто ви, виходить на слід та вбиває негідника! Після чого присвячує свою перемогу государю! Та хай тільки хто насмілиться проти нас піти! Одразу німецьким шпигуном назвемо!

— Може, воно і не знадобиться ото німців цькувати? Якось домовляться государі, щоб не воювати? Бо погана то справа — війна, — кажу я.

— Та ви що, як же ж не воювати тут? — дивується граф. — Та це ж такий шматок! Багаті землі! Німеччину ще з французиками доведеться поділити, а ось уже Австро-Угорщина вся наша! Вихід до Адріатичного моря, до братерської Сербії, яка теж під оруду Романових аж побіжить! А після того Константинополь звільнити!

І відновити Візантійську імперію в колишніх межах, зі звільненням Святої землі включно! Як від такого відмовитися можна? Благословенна ціль!

— Та воно-то так, але ж не кажи гоп, поки не перескочиш, — сумніваюся я. — Невже Японську війну забули?

— Та то випадковість була! Дурниці! Зараз ми вже готові! І не ми ж одні проти тевтонських варварів, з нами і Франція, і Британія — володарка морів! Знищимо і переможемо! — граф аж кричати починає, так захоплюється.

— Тихше ви, Моніка спить, — заспокоюю його.

— Тільки війна почнеться, я одразу на фронт подамся! — каже Маєвський пошепки і випиває чергову чарку коньяку. Я тільки головою кручу, бо ж не здогадується граф, що на фронті ані обідів від Уляни Гаврилівни, ані коньяку, ані крісла зручного з ковдрою немає. На фронті кров та пилюка.

— Невже воювати зібралися?

— Як треба, і воювати буду! — каже Маєвський урочисто. — Але думаю, що нашим диво-богатирям, солдатам російським, допомога моя не потрібна, то мушу на фронті бути, щоб описувати подвиги ратників наших!

О, думаю, якщо він буде і війну описувати, як мої історії, то це така каша буде, що гречки жменька, а все інше сіль та перець насипом.

— Ех, Іване Карповичу, в які прекрасні часи ми живемо! — зітхає Маєвський.

— Чим же прекрасні? — дивуюся я, бо ото дуже вже не подобається мені війна.

— А тим, що після здолання ворогів зовнішніх ударять і по ворогах внутрішніх, бунтівників усіляких здолають, після чого такий тут рай буде! Та ще з виходом до Адріатичного моря. А там сів на корабель — і в Італії! Ох, Іване Карповичу, яка чудова країна та Італія! — каже граф і як ножем по серцю мене ріже.

— Ви там наче були, — кажу.

— Не був. Але багато читав про неї, альбоми дивився. Прямо рай Божий на землі. Треба буде обов’язково й Італію захопити.

— Навіщо?

— Ну, там же Папа Римський сидить. Треба на нього натиснути, щоб ото не комизився, а повертався у православ’я, разом зі всіма своїми вірними.

— Графе, ви ж поляк наполовину, а таке кажете!

— І на крихту я не поляк! — знову аж кричить Маєвський. — Я — руська людина!

— Ваш же дід у польському повстанні участь брав.

— Не дід він мені! Не дід!

— А по матері предки, які з роду Осик, так ті з Мазепою були, — кажу я, бо колись читав про рід Осик-Маєвських у книзі про дворянські роди Полтавської губернії.

— І вони мені не предки! — дратується граф.

— Та не кричіть, справа ваша, хто ваші предки, — заспокоюю його я.

— А от ваші хто? — питає гнівно граф.

— Мати з селян, а батька не знаю.

— Як не знаєте? — дивується Маєвський.

— А так. Мати моя втекла з дому, бо її хотіли віддати за старого, але багатого мірошника. Він їй нелюбий був, але батьки наполягали, то вона втекла. Вийшла одного разу вночі й не повернулася.

— Самогубство? — лякається граф, який ніколи не сильний був у логіці.

— Всі так думали, що втопилася десь. А потім через два роки хтось поставив перед двором діда мого корзинку з малюком І запискою від мами, в якій вона просила дитину не кидати і виростити.

— Нічого собі! І що далі? — граф захопився, дуже вже він любить історії всілякі.

— А нічого. Дід мій був норову суворого, то приймати мене відмовився, наказав у Полтаву відвезти до притулку. Але дядько мій, що вже жив окремо, забрав мене собі. Бо дуже сестру свою, матір мою, любив.

— І що далі?

— Що? Виріс я.

— А мати?

— Більше про неї нічого не чув.

— Що ж із нею сталося?

— Не знаю. Але ото в колисці, в якій мене привезли, простирадла були батистові, дорогі. То по селу чутки ходили, що вона з кимось зв’язалася багатим і родовитим. А як насправді було, то не відомо.

— Нічого собі у вас історія, Іване Карповичу! А чого ж ви мовчали? — знову кричить Маєвський, який і без коньяку гучний, а з коньяком так наче патефон якийсь.

— Тихіше, графе. Я не казав, бо ви не питали.

— Не питав, бо не знав! Слухайте, а якщо батько ваш невідомий, то чого ви Карпович?