Січеславщина (квадрологія)

Тепер Оксану поняло почуття якоїсь буйної радосте. Це ж уже була виразна перемога, це вже було те, без чого їй було б просто нецікаво жити. її несли в танці вже не так руки верткого пана поручника, як власні крила, до яких ті руки були тільки допоміжним додатком. Правда, вона не могла б сказати ще й тепер, чи цей сухорлявий, з цигану-ватим обличчям чоловік був їй довподоби, але на безлюдді й Хома — чоловік. Це все таки краще, як нікого...

... Авжеж, і її мамусі щоб сказала, бо він має цілком

поважний замір...

— Ах, до чого тут ті патрулі!? — раптом прикро поморщився поручник і кивнув головою в куток, де на звільненому від публіки місці стояло двоє молодих вояків у дублянках, з рушницями через плечі. — Скільки тут озброєних військовиків, а Той настирливий отаман Горобець ще й своїх хлопців понасилав сюди... Тільки псують відпочин-

ковий настрій...

Оксана й собі глянула в той бік, але тільки мигцем, неуважно, бувши заглиблена в свої власні переживання. Ну, Що ж, вояки та й годі, вони їй не завіажають... Та один з тих вояків похитнувсь від того ЇЇ погляду, як від фатального вдару, похитнувся і навіть рукою вхопився за стіну, щоб не впасти. Серце тьохнуло так, немов аж підкинуло ним. Отака страшна зустріч після довгої розлуки! Леле, отака зустріч...

Василь Роговенко пізнав свою — не свою тепер Оксану! Ту дорогу дівчину, що ЇЇ він тепер повинен обминати! Та ще й в обіймах того, хто спеціально стежить за такими злочинами, як той, що тяжить над ним, Василем, недавнім невільним більшовиком, — в обіймах начальника контррозвідки! Отерп усім тілом, а очі тремтливо1 тяглися туди, де в гущі танцювального самуму плавала пишна коса кольору стиглої пшениці... Коса і, мабуть, по-давньому чарівні очі русалки...

— Ходім, Марку, звідси, — озвавсь потиху до товариша.

— Чого? — здивувався той. — Тобі не цікаво дивитись, як танцюють?

Василь мовчки пішов із залі, Марко — за ним...

Але тут раптом сталось жахливе: будинком театру струснув близький вибух. Один — і зразу ж другий... Гррр-ах... ах... ах... Задзвеніли шибки десь угорі, посипався тиньк.

Що таке? Звідки? Не грім же на початку січня?

Сама собою вмовкла оркестра, болюче урвавши ритм вальса, і вальсуюча юрба, усі її верткі вихори спинилися на півоберті... Завмерли...

— Це з гармати! — гукнув хтось переляканим голосом у тиші.

— Ой, Боже! — вересікнув жіночий голос.

І вже не бурею, а гураганом схопилась паніка. Усі кинулись до виходів, лізли потоптом одно на одного. Безладні, тривожні крики: „Іване, де ти?" — „Грицю, сюди!" — „Ой, задушили"... І за якусь там мить подмух смертельного страху вимів усю залю — публіка вже гістеріичво билася в фойє, у вестибюлі.

Поручник Василик скинув однією рукою безвільну Оксанину руку з свого плеча, а другою хапливо відстібав кобуру. Оксана відчула й бачила переляканими очима, що РЗ'ки йому трусились, Сухе його обличчя загострилось напруженою пильністю, хижо гостро-блискучим поглядом наїжилось, наче він приготувався стрибати'. А з-під п'яівок-вусиків свінув знайомий їй вишкір зубів. Потім він кинув Оксану, вискочив на сцену й закричав до насправді вже порожньої залі, щоб публіка не товпилась безглуздо, бо будуть жертви. Але його голос прозвучав, як комариний писк у бурю.