Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
- Може, панна Оксана зводять ласкаво заглянути до
буфету? — запитав поручник, як вони дійшли до кінця фойє й опинилися біля входу до буфету.
Навіть буфет є? О, це надзвичайно!
Так, навіть буфет... А як же інакше? Без буфету не було б повної краси вечора. І поручник дав з'розуміти, що й тут не обішлось без його втручання. Бо тепер же („прошу вас") такі часи, що тільки військові можуть щось добути й для буфету. Правда, буфет вийшов не дуже То пишний, але є що з'їсти й випити. Є гостреньке („для вояків, розуміється"), але є й солоденьке для непитущих дам („хе-хе").
У буфетній залі людей було повнісінько, і гуло, як у вулику. У повітрі сизів хмарою тютюновий дим, а самого буфету навіть не видно було, — так його обступили.
Поручник Василик знайшов незайнятий столик, посадив свою даму, а сам кинувся мерщій до буфету, пробиваючись боком крізь юрбу, що досить шанобливо його пропустила. „Поручник Василик, — сказав хтось неголосно, — начальник контррозвідки". Поручник перехилився до буфетника, щось там йому шепнув, і це викликало в того на вусатому обличчі (настовбурчені, неслух'яні вуса) ціле сяйво влесливосте до такої важної персони.
За якусь там хвилину на столі перед Оксаною були „канапки", кусники торту і пляшка солодкого вина. Вино, звичайно, тільки для настрою...
— Прошу не погербува'ти! — мовив поручник, наливаючи в келихи вина. — Рекомендую насамперед канапочку.
— Канапачку? — засміялась Оксана. — У нас на канапу сідають...
— У вас сідають, а в нас їдять, — відпгурував тим же тоном, але з ґалянтним жестом поручник. — Це ваші бутерброди. Властиво, це по-німецькому, дарма що німці так Цього не називають. У них це зветься „обкладений хліб". Але випиймо найперше!
Він підніс свій келих і запропонував випити за зміцнення їхіньої приязні. Чи не так? Хай панна Оксана не боїться: вино тільки солодке.
Оксана кивнула згідливо головою і перехилила в рот приємне солодке течиво. Зразу ж і відчула, як це течиво Ще вище піднесло ЇЇ на крилах. їй стало зовсім весело. І смагляве, майже „чорне", як у цигана, поручникове обличчя показалось їй ще приємнішим. Чистенький маленький хрущик, але, справді, культурний, запобіглво-уважний, а як на тутешні кола — блискучий...
Поручник теж, либонь, відчув силу випитого вина, його очі засвітились вимовними іскрами, золотий зуб разом з білістю решти зубів приємно миготів, як він сміявся. А сміявся він тепер частіш, як перше, якось безпосередніше. І в мові став невимушено-гомінкий. Підлив вина ще — Оксані й собі... Запропонував тепер випити за любов між двома істотами, не сказав: між ними, а взагалі між жінкою й чоловіком, бо вона, мовляв, п'янить, як і вино...
Поміж столиками протовплювались інші пари, шукали місць, бо навколо кожного столика сиділи люди, як мухи навколо крапель меду. Але до поручника Василика й Оксани не підсідали: боялись, мабуть, „зачіпатись" із ним, бо здебільшого його знали, як задираку. Та й австрійська уніформа трохи відчужувала. Крім того, їхній столик стояв збоку під стіною.
А взагалі в залі стояв гомін і рух; лунав сміх, іноді й п'яні вугуки. Десь у протилежному від нашої пари кутку озвався приємний тенор:
Ой, що-о ж бо то та і за во-орон...
Прийшов Мишко Бондаренко і зразу ж збив бучу, вимагаючи в буфетника горілки. Говорив по-російському, тільки зрідка вставляв перекручені українські слова, з явним заміром поглузувати з української мови. Це з його боку було досить необачно, бож атмосфера в залі була така „українська", що тільки такий дурень, як Мишко, міг не зважати на неї. і правді: на його патякання зразу ж звернули увагу. Від одного столика підвівся, залишивши свою перелякану даму, уже підпилий старшина. Ішов поточуючись, зачіпаючись за стільці, але простував прямо до Мишка.
— Ти чого тут, кацапська твоя морда, розоряєшся? — заревів люто. — Геть відціля, щоб і дух твій кацапський не смердів тут!..
І виважив уже був руку, щоб заїхіати хулігана по вуху, але котрийсь із тверезіших чоловіків перехопив тую руку, щоб не допустити до непотрібного бешкету.
Поручник Василик хотів був кинутися й собі туди, але в цей час прийшов військовий патруль — двоє вояків у дублянках (отже, з Республіканського коша). Один з них був високий юнак з мрійними очима — Василь Роговенко. Коли він проходив між столиками, око його впало на косу кольору стиглої пшениці, що невиразно щось йому пригадала. Але дуже роздивлятись у цій зам'ятні ніколи було. Та й світ цей був для нього такий далекий — якась панна вищого товариства і австрійський чи що старшина, що йому й на думку не могло спасти шукати тут когось близького, рідного...