Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
З Василем був його товариш і друг Марко Дашкевич.
Підійшовши до хулігана, хлопці підхопили його під руки і, хоч він опинався, повели, як не пишного, з театру. Дехто навіть із публіки підштовхував його в спину...
Вечір розпочав своєю доповіддю український соціял-демократ Ісаак Мазепа. Невисокий чоловічок за високим пюпітром. Ніби сонний на виду, з заспаними очима. І говорив не дуже гладко — затикувався, видушуючи думки. Але те, що Василь почув з його уст (вони з Марком стояли в залі біля входових дверей), було справжнім відкриттям для нього.
Насамперед Василь звернув увагу на його прізвище: „Мазепа". Як у давнього гетьмана, отже, мабуть, якийсь його нащадок. Та говорив він уже не так, як гетьманці! І це багато важило: нові часи не потребують повороту до старого. Тепер інше життя, інші відносини між людьми, тому й „українці" мусять бути іншими, такими, як усі сучасні культурні народи, а не якимись музейними, зорієнтованими на 17-18 сторіччя. Через те й у Києві тепер Директорія (як була колись за революції у Франції) на чолі з великим українським письменником Володимиром Винниченком. І тому має бути окликаний трудовий (а не якийсь інший!) конгрес, що репрезентуватиме інтереси трудового народу — селян та робітників. І доповідач закликав „громадян" (а не „посполитих"!) свідомо поставитися до цих важливих виборів.
Оксана сиділа поряд з поручиком Василиком у передньому ряді і більше прислухалась до самої себе, до своїх переживань, ніж до того, що говорив промовець. Політика — не жіноче діло... Політика — нудьга, нецікаве... Вона тепер думала про те, до чого може довести її знайомість із поручником Василиком. Якщо він запропонує їй одружитись, не виключене, що вона не відмовить йому. Не біда, Що він напівчужинець тут. Вона згодилася б навіть поїхати до Галичини, де в нього — він казав — батько священиком на селі, має якийсь маєток. Отже, це їй забезпечить майбутнє... Але як довго говорить той нудний промовець! Мимрить... мимрить собі під ніс. І постать якась сіренька, непоказна, одягнений теж погано. Без краватки навіть... З місцевих, напевно. І як вигідно від нього відрізняється галичанин, що сидить обік неї!
Скинула оком на поручників профіль: ніс з горбинкою, горішня губа наїжена вусами... Трохи, правда, чудний У своїй пихуватості...
— Чи панночка хотіли щось сказати? — стрепенувся під ЇЇ поглядом поручник.
О, ні, вона нічого не хотіла, вона тільки так глянула...
Нарешті мимря-промовець доїхав своїми волами і сказав „тпрр!"
Несподівані для Оксани оплески рясно вкрили його слова-побажання: „Хай живе... хай"... Особливо щиро плескали ті, що стояли ближче до виходу. Плескав з усієї сили й Василь Роговенко. Плескав і думав: „За таку -владу — українську й справедливу варто і треба боротись"...
Світло, заливши залю знов, дало відпочинок слухачам. Усі зарухались, закрутили головами, оглядаючись, загули,, як розтривожені бджоли.
Завісу — два крутошиї лебеді, симетрично намальовані і віИЦіВілі, як старий гобелен, — наче хто взяв та й розпанахав ножем згори вниз, роз'єднав тих лебедів, а тоді дві пілки помалу розсунулись на два боки. Важкі фалди ще трохи погойдались по краях сцени, а потім заспокоїлись, притулившись до 'тих країв.
Та очі публіки зразу ж відірвались від тих фалд, щоб притьмом глянути вглиб сцени. А там усі побачили приміщення державної установи, власне, приймальну кімнату Софії Сліпченко, головної дієвої особи в Винниченковій п'єсі „Між двох сил". „Просвітянські" актори-аматори ставили тільки четверту дію цієї драми, з огляду на малий час, бо мали ж бути ще танці.
Вечір. На столі горить гасник. Софія,, в червоній косинці, як репрезентантка більшовицької влади, приймає делегації від місцевої людності. Ось увіходять робітники. Похмурі, засмальцьовані, чимсь незадоволені. Софія до них весело, бадьоро (українською мовою): „Отже, товариші, вся справа в ваших власних руках". Робітник: „Та це само собою... А тільки: щоб тієї самостійної України тут і духу не було... Нам вона без уніманія"...
— От чортів кацапура! — обурився хтось із публіки.
Софія, збентежена, пояснює, що справа не в самостійності, а в тому, що й радянська влада визнає українську мову на Україні... І товариш Ленін ще до революції писав...
— Еге, визнає чорта лисого, — відгукнувся той самий голос із публіки. — У Самарчику розстрілюють усякого, хто по-українському обізветься...
Робітники не відмовляються від своєї думки і демонстративно виходять, щоб шукати „справжніх товаришів", таких, що не розмовляють „по-хахлацькому".
'Увіходить фабрикант Білянкевич і, апелюючи до українського патріотизму Софії („ваші товариші все вивозять з України") просить залишити промисловість у руках приватних підприємців... Білянкевич говорить каліченою українською мовою.