Січеславщина (квадрологія)

— Ладно! — перебив „історію" матрос. — Опісля розберем... А тепер горобчика треба приборкати.

Він відчепив від свого пояса шматок електричного проводу і зв'язав поручникові за спину руки, боляче стяг. Поручник аж засичав від болю.

— Гайда вперед! — махнув матросило рукою з кольтом упоперек проспекту. — Та швидше, бо, бач, стріляють!

І вони майже підбігцем перескочили моотинець, сховались під засніжені акації на бульварі, а потім і другий мостинець перескочили, опинившись під захистом високих будинків. Тут пішли спокійніше. Стрілянина виразно віддалялась із цього району — ішла нагору, підкочувалась туди хвилями, до Польової в один бік і до Соборного майдану — в другий. Було ясно, що ,,українці" відступають.

— Чуєш? — звернув на це увагу й матрос. — Украйонци дають драла...

Поручник ніяк на це не відгукнувся. Згадав раптом Оксану — що з нею буде, як босячня допадеться до того району? Навіть уявити моторошно було... А він сам ускочив у таку ідіотську ситуацію! Невже отак безглуздо й загине? Невже нема рятунку?

... — А тут водися з тобою! — раптом злісно не плюнув, а харкнув матрос. — Братва там уже по буржуях шастає, а я тут... Та хоч іди швидше, а то коцну вмах... таку твою мать...

І вдарив руків'ям кольта полоненого в спину. Усередині в поручника заклекотіла люта ненависть до звірюки-матр'оса, але він був безсилий будь-що зробити для свого порятунку. І та безсила лють як раптом вибухла, так раптом і погасла. Він тільки подумав розпачливо: „Невже ми з ним належимо до одного народу? З мови ж знати, що це не кацап"...

Вийшли на Провіянтську, що вела на міст. Тут скрізь лежали трупи вбитих „українців" і махнівціві Ось один такий матрос, як і його конвоїр, лежить навзнак, розкинувши руки. Груди розхрістані, безкозирка відкотилась геть, очі мертво витріщені. Он другий закляк ницьма, підклавши незручно під себе руку з пістолем. Подекуди 'жовтіли кожушки „українців", здебільшого дуже молодих хлопців, що, справді, могли вмирати з ім'ям матері на устах.

Поручник чомусь подумав, що давні запорожці були трохи чи не такі, як оці матроси, — відважні й... брутальні...

Ураз матрос-конвоїр скомандував :

— Повернись до стіни!

Поручник механічно виконав наказ — повернувся до високого цементового паркану, що стояв з одного боку мосту. І раптом чує: за його спиною якось „мирно" клацнув курок пістоля. Раз, удруге... „Чому це?" — подумав^ І похолов від жаху: „Так оце вона, та безглузда смерть!?"

— У чому справа, Сивак? — спитав якийсь інший голос.

— Та ось буржуяку хотів коцнути, — озвався спокійно матрос.

— Облиш!

А потім той другий, владний голос звернувся до поручника :

— Хто такий?

Поручник обернувся: перед ним стояв малий на зріст, кривоплечий чоловік, що, мабуть, устав з обоянки, яка стояла неподалік; був у чорній смушевій шапці, а з-під тієї шапки виглядала мичка сивуватого волосся, як у сільського парубка. Кирпатий, з білявими салдатськими вусами й виразом булдога видочок світився малими котячими очима. З усього, а передусім з тону його голосу було знати, що це якийсь старший між махнівцями. Матрос Сивак перед ним зовсім знітився.