Січеславщина (квадрологія)

На Амурі, на залізничній колії стояло три вагони, посередині пасажирський, а по краях „теплушки", і це був Махнів штаб.

Сивак привів поручника до однієї з „теплушок", розв'язав йому руки, відібрав пояс і наказав лізти всередину. Двері теплушки примерзлд, і поручник не міг їх сам відчинити. Сивак допоміг відчитати і навіть підсадив малого на зріст полоненого.

У „теплушці" була зглізна грубка, у ній тліло кам'яне вугілля, і в вагоні було тепло. Було також багато соломи, на якій можна було прилягти.

Коли Сивак причинив знадвору двері, поручник так і зробив — ліг на ту солому. Не думки, а якийсь інстинкт самозбереження виповнював його єство, — бився, як загнаний у клітку звір, безпорадно бився. Він ще живий, але що буде далі?

- „А від того розстрілу, мабуть, мене материна молитва врятувала", — згадав Сивакову спробу його розстріляти. — Там десь мати, „усусуси", а я тут, у цьому пеклі"...

Чи він жалів, що вплутався у цю пекельну колотнечу на „Сході", — не знав сам...

Незабаром після того як поручник Василик попався в полон до махнівців, стрілянина в місті нарешті вщухла. Правда, де-,не-де поляскували окремі постріли з рушниць та пістолів, але то вже були іграшки, в порівнянні з гарматним обстрілом міста впродовж трьох діб.

Невиспані, вимучені напруженим чеканням усяких бід, зголоднілі, люди Віилазили з своїх нір, роздивлялись по вулицях, щоб довідатись, хто переміг-. І це зразу стало ясно: перемогли махнівці на спілку з більшовиками, але кількісна перевага була таки за махновцями. Озброєні ватаги цих переможців тинялися скрізь по місту, грюкали прикладами в двері, шукаючи „українців" та всяких інших „буржуїв". Которі були п'яні (розперезана анархія!), ті вигукували дикими голосами, ревли матіохами, співали „Яблучко"... Одягнені — хто в селянському кожусі, хто в сал-датській шинелі, хто в „панському" пальті чи шубі, але всі однаково обвішані зброєю, як якісь фантастичні страховища... І скрізь оте „Яблучко", несамовите „Яблучко"... А в супровід до нього — гармонія, розтягнута широко через груди гармоніста, — гармонія, що ревла, як звірюка, як широкий степ у негоду... А танцюристи били чобітьми об мерзлу землю, аж крижані іскри сипались, аж виляски йшли... Можна було не раз бачити, як уздовж Катерининського проспекту, згори вниз, баскі коні (куркульські!) несли обояїнку, повну таких вояків, повну реву гармонії і тоїго ж таки яблучка. Обоянка пролітала бурею і зникала десь там біля вокзалу або на Провіянтській. і Як фантастичне видиво, як галюцинація... і

Двоє махнівських вояків задзвонили (не загуркали!) і до мешкання диякона Бондаренка. І Диякон, перелякано знітившись, сказав жінці, щоб пішла «питати, „хто там": йому, „патлатому", небезпечно було показуватись анархістам, що були зазваки проти „попів". Хоч Ольга Пилипівна перше, у сварці з Агрипиною Антонівною, й кричала, що „хай наступають" махнівці, але тепер теж потерпала і якийсь час огиналась, не хотіла йти. Але дзвінок так уперто, крикуче й довго різав по нервах, що вона не витримала. Та, на превелику радість, виявилось, що прийшли „сврї" — Мишко і з ким ще один махновець, лататтянський парубок Лука Нагаєнко. їх разом визволили з „української" в'язниці махнівці. Обидва теж були озброєні до зубів: через плечі рушниці й скорострільні стрічки, в кобурах револьвери, за поясами ручні гранати.