Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
Тому я хочу сказати, що коли в нашій розтерзаній, зруйнованій державі відбудеться усвідомлення того, що творча інтелігенція, люди, обдаровані творчим мисленням, творчим баченням суспільства, матимуть можливість працювати і бути вільним у своїх роздумах, як Сковорода, і будуть не просто попереджати, а будуть «бити обухом» по голові політиків, заглядаючи наперед, - тоді можна буде сказати, що ми вийшли на стовпову дорогу цивілізації. Поки що ми ходимо десь по якихось побічних дорогах, лісах і передмістях.
А світова історія довела і підтвердила, що політики майже ніколи не випереджали поезію, не випереджали ідеальних мислителів гуманітарного, літературного напрямку, що багато, дуже багато політичних ідей, навіть політичних доктрин пішли у світ із уст творчих людей. І коли ми дійдемо до того часу, що держава зможе оцінити таких людей, створити для них максимально сприятливі умови, щоб вони могли працювати, - тоді можна буде сказати, що ми в політиці були чогось варті.
А Вам відомо, в яких жалюгідних умовах перебувають нині українські письменники? Як нещадно намагаються їх «скинути» в ринок, «відсікти» від літературного процесу цілковитим ігноруванням з боку держави... Якщо, скажімо, раніше можна було писати «в шухляду», усе ж сподіваючись на щось, то тепер без «поклону» комусь маєтному годі сподіватись на те, що ти колись діждешся взяти до рук бодай цензуровану, але все ж таки свою книжку. Але ж не всі уміють просити «милостиню»...
Звичайно, відомо. Я багато чого знаю... Знаю, що та ж Ліна Костенко має написаних декілька томів. А це ж геніальна поетеса, поетеса-філософ. І вона не може їх нікому віддати до друку, тому що їй нікому довіритись, окрім доньки Оксани. І в державі немає нікого, хто міг би на державному рівні дати гарантію на ці твори. І коли Ліна Василівна ще активно працює... і це все не видано... і творець не бачить свого дитяти, яке потім буде працювати на цілі покоління вперед, - то це трагедія не тільки творця, а й народу, який цього творця породив. Тому якраз зараз саме це - один із постулатів, який політики повинні дуже серйозно «форсувати»: це піклування про талановитих творчих людей.
Я розумію, що Ви в політиці не лише задля майбутнього піклування про інтелігенцію?
Але і задля цього також.
Дякую за розмову.
ЧОТИРИ ПРЕЗИДЕНТИ УКРАЇНИ
Я «привілейована»: знаю їх усіх. Не зблизька. Але й не з кабінету.
ЛЕОНІД КУЧМА
(уривки із повісті «Спічрайтер...»: про те, як, прочитавши в газеті мою замітку, що Києвом «шнурує» автомобіль з іменним номером «МАФИЯ» і постові міліціонери біля Верховної Ради віддають честь його господареві, Кучма дав «джосу» тодішньому міністрові внутрішніх справ Ю. Смірнову - і «МАФИЯ» щезла з київських вулиць).
Улітку 2010 року в центрі столиці знову роз'їжджає авто з номером «МАФИЯ».
...Київ, 2000 рік. 9 травня. Вихідний. Іду із хлібного магазину на вул. Січневого повстання до себе, на Суворова. Це напроти парку Слави. На тротуарі натовп. Президент України Леонід Кучма спілкується з охочими. Переважно літні жінки. Зауважую, що «протоколісти» не «замакіяжили» прищик на лівій щоці Президента. Але так навіть краще - що не напомаджений. Такий, як усі. Можна взяти Президента за лікоть. Ніхто не зупиняє, не відганяє. Я здивувалася.
...Кучма - поки що єдиний Президент України, який жодного разу, жодного! не втрутився в роботу Шевченківського Комітету. Його адміністрація жодного разу нікого не викликала «на килими», не робила «вар'ятства», як було при В. Ющенкові і вже започаткувалося при В. Януковичеві.
При Кучмі головою Шевченківського Комітету був Іван Михайлович Дзюба. А Главою Адміністрації Президента - Володимир Михайлович Литвин.
Якщо у Дзюби була потреба обговорити із Президентом «комітетські» справи, він завжди мав цю можливість наступного дня чи за 2-3 дні опісля. В Адміністрації Президента Кучми розуміли, хто такий І. М. Дзюба - і жодного разу не дозволили собі «панібратства» чи інтриг поза його спиною, чого ніколи вже не було при В. Ющенкові (коли новоспечений лауреат «дозволяв» собі блатні вчинки - аж до того, що Президент Ющенко переписував формулювання свого ж Указу про присудження Національної премії із заміною оригіналу Указу).
(Про «тваринний» жах гуманітарного управління Адміністрації Президента Януковича зразка «Шевченківська премія - 2010» - у повній версії цієї книжки). Такі речі - «нестравні» для людини зі здоровим глуздом.