Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
У цьому розумінні за часів Президента Л. Кучми була абсолютна демократія.
Саме Л. Кучма як Президент України підписав Указ про започаткування книжкової серії «Бібліотека Шевченківського Комітету» (популяризація творчості лауреатів). Ця серія коли успішно, а коли - не дуже, а все ж «тримається» у книговидавничому морі: 2010 року вона налічує 82 позиції.
ВІКТОР ЮЩЕНКО
Якщо ви подивитеся в Інтернеті, якого числа місяця лютого 2005 року тодішній Генеральний прокурор України Святослав Піскун доповідав Президентові В. Ющенкові про те, що «справа Ґонґадзе», тобто розкриття убивства журналіста вийшло майже на фінішну пряму», про що згодом у новинах першим сповістить Президент, а не Генеральний прокурор, ви дізнаєтеся, коли академік Іван Дзюба просидів шість (!) годин у приймальні Президента України.
Скромний Іван Михайлович через кілька годин чекання знайшов можливість зателефонувати у Шевченківський Комітет - щоб ми не хвилювалися: з ним усе гаразд. А ми і справді були збентежені такою тривалою «аудієнцією» - ми вже, було «розкачали» губу щодо нових проектів
Шевченківського комітету: і стипендії, і соціальний захист лауреатам, і державна реклама, і тематична передача на Першому Національному. напевно, за шість годин чекання Іван Михайлович надумав ще щось корисне. Але ми після його повернення з вул. Городецького (а чекав він саме там) про премію не питали: Іван Михайлович був піднесений, що нарешті «справу Ґонґадзе» доведуть до кінця. Свята людина! Він, як і решта, не міг уявити, що всі на немислимому огромі цієї людської трагедії робитимуть собі піар і кар'єри - так, ніби в усіх водномить наступила амнезія, що у них також є діти.
9 березня 2005 року. Церемонія вручення Шевченківської премії в Національній опері затримується на дві години: чекаємо приземлення літака Президента Ющенка, який того дня виступав у німецькому бундестазі. Поки президентський кортеж долає відстань із Борисполя до оперного театру, чомусь Володимир Яворівський (а не голова Комітету І. Дзюба) читає довжезну урочисту доповідь, де останні слова такі - є Бог і є Віктор (думаю: добре, що хоч тут Володимир Олександрович із Президентом не на «ти», як під час радіопередач). Розпорядники дійства строго-настрого інструктують, щоб жоден лауреат «не відкрив свою пащу» під час вручення премії. Навіть для подяки, не те, що для виступу: Президент утомлений. Слухати концерт - не утомлений. А слухати слово Михайлини Коцюбинської, Сергія Кримського, Миколи Воробйова, Февзі Якубова, Юрія Ланюка чи інших лауреатів... розпорядники дійства втомлені. Вони Президента не питали, чи хоче він знати, що відзначені ним сьогодні митці - не німі.
Президент не втомлений - Президент ледве живий. Я ще нікого в житті так не жаліла, як у той, святковий для себе, вечір жаліла Президента України: на ньому не було лиця. У прямому значенні. Були суцільні рани-вирви, прикриті товстезним шаром гриму, який нічого не прикривав. Під час вручення премії я зауважила, що у нього на сорочці на грудях начебто засохла крапелька крові. Привиділося від хвилювання, подумала. Згодом дізналася, скільки разів на день у той час Ющенкові міняли сорочки. І навіть, коли усупереч організаторам організовувала фотографування лауреатів із Президентом, стоячи по праву його руку, не могла звести очей на його обличчя. Може, тому я була поблажлива до нього? Хоча за всю історію вручення Шевченківської премії, то був перший випадок, коли жоден лауреат не «муркнув» жодного публічного слова. Але я свою невиголошену промову надрукувала у пресі через кілька днів по тому. І скажіть, що я 9 березня 2005 року, через два неповних місяці після інавгурації, була неправа!
Високоповажаний пане Президент!
Колеги! Друзі!
У цьому залі, де прискорено пульсує правдивий розум і б'ються найгарячіші серця України, мені хотілося б почувати себе людиною винятково святкуючою. Але, погамовуючи зрозуміле хвилювання, окрім щирих слів подяки за державне визнання моєї скромної праці, я повинна сказати дещо з того, що диктує мені власне сумління і сумління моїх попередників та сучасників.
19
Усім лауреатам Шевченківської премії 2005 року організатори вручення та працівники протоколу Президента В. Ющенка заборонили виголошувати публічну промову, передбачену протоколом під час вручення державних нагород.