Вирвані сторінки з автобіографії

Євгене Кириловичу, тобто ті, кого Ви не називаєте, уникнули якихось репресій?

Вони просто не потрапили за ґрати! Могли бути фізично заарештовані й не знаю, скільки б часу провели в таборах. Але це було б драмою, катастрофою для цих людей.

Зараз багато з них на політичній арені. Деякі займаються творчістю.

Усе це справді стосується і моєї біографії. Єдине... я не смію називати прізвища цих людей, оскільки це надто делікатна справа. Такі речі можна робити, лише маючи на те згоду. Нещодавно одну таку згоду було отримано. У мене брали інтерв'ю «Аргументы и факты».

І Ви назвали поетесу Ірину Ратушинську...

Ні, я не називав. Журналістка Галина Харахандюк звідкись випадково дізналася про цей факт і запитала, чи можна його оприлюднити. Я сказав, що можна, але за однієї умови: коли ви знайдете Ірину Ратушинську в Лондоні і вона погодиться на це. Галина Харахандюк знайшла Ратушинську, і та дала згоду. До інших я не звертався, хоча вони живуть у Києві і деякі працюють у Верховній Раді.

А з їхнього боку не виявилося бажання відкрити «завісу» і над таким штрихом своєї біографії?

Як бачите, ні.

Ці люди Вам вдячні?

Очевидно, так. Хоча в цьому не було потреби - побачити міру їхньої вдячності. Знаєте, я ніколи жодним своїм знаком, жодним мікрорухом не робив натяків на те, що від них повинна йти якась вдячність. Справа в тому, що тут задоволення більше не в них, а у мене самого, бо ти знаєш, що ти зробив. І що завдяки тобі людина живе собі нормальним, спокійним і рівним життям. А очікувати на вдячність?

Правда, якась частина людей так і не знала, що було таке сприяння. Я можу тут назвати хіба що в якійсь мірі Ліну Василівну Костенко. Я з нею особисто не знайомий, і ми ніколи не зустрічались, але я дуже її поважаю як поетесу. Добре знаю її творчість. І можу сказати єдине, що вихід «Марусі Чурай» відбувся завдяки моїй участі, як працівника КДБ на той час, який, по суті, повинен був зробити все, щоб «Маруся Чурай» не вийшла. Але це робив не я один. Робило нас двоє: я та Іван Іванович Котовенко. Іван Іванович зустрічався з Ліною Василівною. І нам вдалося зробити так, щоб захистити «Марусю Чурай». І щоб вона вийшла в «Радянському письменнику». Тепер ми маємо цей шедевр українського поетичного епосу, якому, на мою думку, поки що немає рівних в нашій сучасній українській літературі. Був ще ряд інших людей (вони і зараз працюють у нашій літературі), які навіть не знали, що їм допомагали... із КДБ. Це було. І це правда.

Євгене Кириловичу, а що б Ви могли сказати тим, хто Вам не хоче пробачити роботу в КДБ?

Відверто кажучи, я й не намагаюсь «випросити» прощення чи якусь індульгенцію на реабілітацію мого «кадебістського минулого». Адже надто багато людей мають абсолютно серйозні та вагомі підстави, щоб не відчувати, м'яко кажучи, симпатії до колишнього КДБ. І переконувати цих людей у протилежному - немає резону та й немає жодної потреби. Момент істини вимагає визнати, що саме система КДБ в радянський час була складовою частиною каральної системи. Але хочу підкреслити, що за період з 50-х і до 90-х років системою КДБ керував Центральний Комітет Комуністичної партії. Підтвердженням цього є багато архівних матеріалів і маса свідчень. КДБ ініціативно, самостійно не виконував практично жодних масштабних акцій. І коли я тепер чую, що ледве не всіх колишніх «комітетчиків» треба піддати остракізму чи взагалі заборонити їм право на якісь професії, то думаю: але ж усім відомо, що завдання ставилися не в КДБ, а на Банковій! А це було відголоском «накачок» з Москви. І я добре пам'ятаю, хто давав жорсткі вказівки українському КДБ. Дехто з цих діячів «робить» і сьогоднішню політику.