По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
— То були німецькі комуністи? — запитав Богдан.
— Не скажу, Богдане. Чого не знаю, того не знаю… Тільки на власні вуха чув, як один вигукнув: «Гітлер капут!»
Богдан мовчки походив по кімнатці й зупинився, пильно дивлячись на Тараса.
— Ніяк не можу зрозуміти тебе, друже Карась…
— Чому?
— Холера, а не хлопець, — скривив обличчя сотенний. — Багато ти всього знаєш: чогось не договорюєш, щось ховаєш від мене.
— Запитуйте, я скажу.
— Добре, запитаю. Ти пам’ятаєш, коли в мене в кулеметі стрічку заїло, а ти раз-два — й полагодив?
— Було, Богдане. Що ж тут поганого?
— Нічого. Тільки звідки ти так добре знаєш німецький кулемет?
— А в мене з дитинства цікавість до всяких залізяк, — сказав Тарас і відчув, що ніяковіє — спіймав усе ж таки його Богдан. — Ну, й голова є на плечах, кумекаю.
— У мене теж є голова.
— Ви гарячкували, поспішали, а я… Як кажуть, збоку видніше.
Богдан уперто стиснув губи, налив у філіжанку самогону.
— Випий, друже Тарасе, Тільки всю до дна. У мене до тебе є ще одне питання. Серйозне. Дай чесно відповідь.
— Може, перенесемо на інший час? Не п’яним же розмовляти про серйозне!?
— Я не п’яний, мене горілка не розбирає. Випий, випий…
— Не буду пити, не можу. Я не старшина, у мене що в голові, те й на язиці.
— Тоді скажи, — пильно дивився на нього сотенний. — Ти часом не той… Ти у совітів — у партизанах не служив? Признавайся!
— У совітів? — здивувався Тарас. — Н-ні, такого не пам’ятаю. Я в есесівській дивізії служив, в особистій охороні Гітлера. Кулемет же німецький!
— Знову починаєш свої фокуси? — зблід Богдан. — Скажи правду!
Тараса почала розбирати злість. Бракувало, щоб цей п’яний дурень взявся за пістолет. Хлопець вирішив перейти в наступ. Він підвівся з стільця, витягнувся по стійці «струнко» і відрапортував з викликом:
— Друже Богдане! Я — шеренговий Карась, свідомий українець, волиняк, родом з Рівного. Так мені було наказано відповідати… Хочете вірте, хочете — не вірте. Службу виконую справно, в бою боягузом себе не показував. Які будуть ще запитання?
Ось як треба розмовляти з Богданом. Якого йому біса треба?
Сотенний не чекав такої відповіді. Карась виявився перед ним ще в одній якості — безстрашності й гідності. Богдан ледве витримав погляд хлопця, із співчуттям похитав головою.
— Але ти… дограєшся. Я ж тебе по-дружньому питаю.
— То що я повинен відповідати? — продовжував наступати Тарас. — Сказати, що спеціально посланий до вас радянським командуванням за шкурою чотового Довбні? Будь ласка! Між іншим, наплутав Могила: не на онучі використовують дикі чеченці шкіру, здерту зі свідомих українців, а парашути шиють з неї замість шовку. Міцні парашути виходять…
— Не кричи, — кивнув на двері Богдан, — Я й сам у ті байки не вірю. Пропаганда…
— Добре, що хоч де зрозумів!
Богдан зітхнув, поправив гнотик на каганці, взявся за свою філіжанку.
— Не пий, прошу тебе, — промовив Тарас. — Не треба, Богдане, ти й так уже п’яний.
Богдан не послухав, випив, труснув головою.
— За що я полюбив тебе, Карасю, скажи? Немовби ти брат мені. Слово честі!
— Ми й є брати, українці.
— Розвесели мене, друже… Серце болить… Давай заспіваємо?
— Не треба, Богдане. Почують. Краще я вірші прочитаю.
— Давай! Шевченка?
— Можна. Але для початку…
Тарас на мить заплющив очі, пригадуючи перші рядки, і почав урочисто, сумуючи й радіючи від кожного слова.
Давно Тарас не читав отак уголос цих улюблених віршів. Все лихо відійшло набік, і він відчув щастя. Чудові слова, здавалось, самі виривалися з його грудей, і перед очима поставали немов живі картини — роздягнуті до пояса люди лупають кайлами, б’ють молотами в. гранітну скелю, прокладаючи для себе й для інших шлях у майбутнє.
Богдан слухав захоплено, трохи відкривши рота, і на його обличчі застигла радісно-придуркувата посмішка.
А Тарас дав собі волю! За «Каменярами» Франка пішли «Думи мої, думи» Шевченка, вірші Лесі Українки, Сосюри, Тичини. І коли на закінчення прочитав «Заповіт», то побачив, що по щоках Богдана течуть сльози.
Сотенний підійшов до Тараса, схопив руками його голову, стиснув її у своїх долонях.