По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Корінь зважився натягти на себе шкіряну куртку. Куртка була завелика на нього, рукави довелось трохи підкачати, але вигляд у Кореня, незважаючи на дрантиву смушеву шапку, був просто-таки генеральський. Увечері тільки й розмови: хто, як і скільки вбив германів. Показували один одному трофеї.
Чого тільки не побачив Тарас: кинджали, пістолети, бритви, годинники, запальнички, портсигари, гроші, листівки… Можна було тільки дивуватись — коли вони встигли всього нахапати. Врешті, похвальба трофеями припинилася після того, як Довбня, начебто за наказом сотенного, зробив ревізію, відібрав гроші, пістолети, годинники, прихопивши при цьому шкіряну куртку Кореня і ще всілякі дрібнички — пляшечку французького одеколону, сувій хустинок для носа і листівки з голими кралями.
Корінь одержав натомість новенький офіцерський мундир, але не вдовольнився цим, проклинав себе за те, що не встиг заховати куртку й передати її потай дружині. «Вчать, вчать дурну людину, — скаржився він Тарасові, — а дурневі наука не йде в голову. Коней не зберіг, і маринарка пропала…»
Вже пізно ввечері, коли готувалися лягати спати, Тараса викликали до сотенного. Богдан був сам, на столі чадів каганець, стояла розпочата пляшка самогону.
— Сідай, друже Тарасе, — сумно промовив сотенний. — Випий зі мною. Пом’янемо Олю, сестричку…
Довелося випити. Богдан нарізав для Тараса хліба й сала, сам закушувати не хотів, а тільки понюхав скоринку.
— Не бере мене горілка, хоч пропадай! Спати не можу, болить отут, у грудях.
— Я розумію, Богдане…
— Ні, ти не розумієш. Ти не знаєш… Адже як усе сталося, як усе зійшлося. Того ранку я хотів забрати Олю сюди. Залишилась би живою. А тут зброя — шляк би його трафив! Треба було Довбню послати, так ні, поїхав сам, втішився, що зброю дають…
— Богдане, навіщо катувати себе? Вже не повернеш…
— То правда — не повернеш!.. — Богдан похитав головою, хлюпнув у свою філіжанку самогону. — Трьох уже нема… І всі від німецької кулі. Немов прокляття якесь над нашим родом… Скажи, чи може бути таке? Прокляття?
— Ні, звичайно, — похмуро відповів Тарас, — бабські теревені.
Сотенний влив у рот самогону.
— Е, друже, не кажи… Буває…
— Дурниці! — Тарасові стало тоскно. Він співчував горю Богдана, хотів його якось розрадити, і в той же час йому ставало прикро від того, що сотенний шукає причин нещастя, яке звалилося на його родину, зовсім не там, де слід їх шукати.
— Двох братів мого батька ще на тій царській війні вбило, — задумано дивлячись у порожню філіжанку, сказав Богдан. — Теж німці. Я знаю, мене теж уб’ють…
— Ну, Богдане, навіщо таке говорити? Ніхто нічого не знає.
— Уб’ють… Ти віриш у сни?
— Ні. Ні снам, ні ворожбитам.
— А в те, що в біблії написано?
Тарас відчув у голосі Богдана посмішку й промовчав.
— Ти — совіт, у бога теж не віриш. Адже не віриш? Так? Скажи, мене не бійся.
— Ну й чого ти душу з кишками тягнеш з мене? — благально пожартував хлопець.
— О, о! — зрадів сотенний. — Я твою душу взнати хочу. В бога ти не віриш… У що ж ти віриш? — Він потягся рукою до пляшки, але Тарас зупинив його. — Добре, не буду пити. Але ти мені скажи, відкрий душу.
— Я вірю в людей.
— Люди… — Богдан схилив голову набік, скептично стиснув губи. — Добре. А хто воює, вбиває один одного? Адже німці теж люди, й культурні, а шляк би їх трафив! Скажи!
— Німці не всі однакові.
— Байка! Ти бачив хоч одного доброго німця?
— Бачив!
— Брешеш!.. — не повірив Богдан. — Такого німця, щоб був проти свого Гітлера?
— Так. Такого, який зі зброєю в руках воював проти Гітлера.
Богдан довго дивився на Тараса. Запитав тихо, насторожено:
— Де ти бачив такого німця?
В цей час у двері постукали. Зайшов Довбня. Чотовий, побачивши пляшку на столі, посміхнувся, але Богдан його до чарки не запросив, тільки суворо й допитливо глянув на нього. Довбня відрапортував, що наказ виконано, вартових виставлено, а один рій у повній бойовій готовності буде чергувати всю ніч.
Сотенний кивком голови відпустив свого помічника. В цю мить він здавався тверезим.
— Так, — промовив Богдан, коли двері за Довбнею зачинились, — де ти бачив такого німця?
— А чи не все одно? Бачив…
— Ні, друже, — вперто наполягав сотенний, — ти розкажи.
Тарас розповів безневинну версію своєї зустрічі з Куртом Мюллером, його оповідання було просте й правдоподібне: ходив він по селах, міняв шмаття на хліб, і раптом у одному селі на гітлерівців напали партизани. Серед партизанів було два німці. Вони були в німецькому обмундируванні, зі зброєю, погано говорили по-російському. Партизани пояснювали мешканцям села, що ці німецькі солдати добровільно перейшли на їх бік, щоб битися з фашистами.