Коли дивишся в безодню
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Серия: Грани #2
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Коли дивишся в безодню». Краткое содержание книги:
Ми ввійшли до хатини, спустилися драбиною до підвалу і пройшли до сусіднього підземного приміщення, що слугувало відьмі чимось на зразок капища.
— Ось тут, — Беатриса вказала на накреслену на підлозі пентаграму, — лежало моє… тобто Цвітанкине тіло. А слід веде сюди. — Дівчина пройшла у віддалений кут приміщення й зупинилася перед кам’яною стіною. — От і все, — в її голосі пролунав відчай. — Далі нічого немає. Вона ніби здиміла.
Я задіяла свій чаклунський зір і пильно обстежила приміщення, але нічого підозрілого не виявила. Стіна була як стіна, підлога як підлога, жодних ознак таємного ходу не спостерігалося.
— Вочевидь, тут викрадачка скористалася Колодязем, — нарешті сказав Марк.
Беатриса заперечно похитала головою:
— Ні, це неможливо. Якщо вона хотіла піти по Колодязю, навіщо їй було спіскатися в підвал і тягти сюди свої речі? Тут явно щось інше.
Я теж так думала. Щось у цьому кутку капища, де обривалися сліди викрадачки, мені не сподобалося. Що саме — збагнути не могла. Це був не здогад, не спостереження, а радше неясне передчуття.
Я підійшла до „вівтаря“, роздивилася зібрані в ньому предмети і знайшла серед них те, що, загалом, очікувала знайти — помережану вигадливою різьбою палицю з чорного дерева, дуже схожу на ту, яку мав свого часу Женес де Фарамон, але трохи менших розмірів. Я вже знала, що цей інструмент називається Ключем Вивільнення. Як і переважна більшість маґічних артефактів, він не знав різниці між звичайними чарами, що спиралися на вроджену чаклунську силу людини, та чорними — що живилися з енерґетичних джерел Потойбіччя. Ключем могли користуватися всі чаклуни — як звичайні, правильні, так і слуги Нижнього Світу.
Сторожко взявши палицю до рук, я повернулася до своїх супутників і сказала:
— Зараз ми дещо перевіримо. Будь ласка, відійдійть убік і приготуйтеся за моєю командою втікати звідси.
Побачивши в моїх руках палицю, Ґуннар нараз збагнув, щó я збираюся робити.
— Сподіваюсь, ти будеш обережна?
— Не турбуйся, кузене. Щоб викликати Прорив, замало просто відкрити тунель. Тож усе буде гаразд.
Ґуннар і діти відступили від кутка. Я встромила в земляну підлогу палицю в тому самому місці, де, за словами Беатриси, обривалися сліди викрадачки, і повільно, по складах, проказала закляття його активації. Ключ слабко засвітився, земля під ним прогнулася, утворивши невелику конічну вирву півтора метри завширшки.
— Боже мій! — прошепотів за моєю спиною Марк. — Це Інфернальний Тунель, так?
— Атож, — відповіла я й витягла палицю. Простір усередині вирви застелила непроглядна чорнота. — Тепер ясно, як зникла викрадачка.
— Вона подалася в пекло? — с тремтінням у голосі запитав Ґуннар.
— Найпевніше, просто перемістилася на іншу Грань, — відповіла я. — Але для нас це нічого не міняє. Ми все одно не зможемо з’ясувати, куди веде тунель. Залишається тільки знищити його.
— Ні! — вигукнула Беатриса. — Так не можна! Я мушу повернути своє тіло.
Перш ніж я встигла відреагувати, вона стрімголов промчала повз мене, вступила у вирву, і тієї ж таки миті її поглинула чорнота.
— Беа, назад! — запізніло скрикнув Марк. — Не йди, повернися!
Він кинувся до вирви. Я спробувала зупинити його, та хлопець з несподіваною силою відштовхнув мене, я не встояла на ногах і, вже падаючи додолу, побачила, як він зникає в Інфернальному Тунелі слідом за сестрою.
Ґуннар негайно підбіг до мене, нахилився й допоміг підвестися.
— Все гаразд, кузино?
Я слабко кивнула, потираючи забите місце, і в цілковитій розгубленості подивилася на вирву, де вирувала потривожена Марком та Беатрисою чорнота.
— Господи! — прошепотіла я. — Що ж я накоїла?! Як я могла це допустити?…
— Ти не винна, Інґо… — спробував був утішити мене Ґуннар, проте я урвала його.
— Ні, винна! Я не повинна була відкривати тунель при Беатрисі. А тепер… — Я рвучко відсторонилася від Ґуннара. — От що, кузене. Швидко піднімайся нагору, забирай котів і йди до лісу. Чекайте мене там. Якщо… якщо не повернуся, за день-другий тут мають бути інквізитори. Дождіться їх.
У його очах застиг жах.
— Інґо, не смій!
— Я мушу, Ґуннаре. Я зобов’язана. Інакше не зможу жити. Іди подбай про Леопольда, а Владиславу перекажи… ні, не треба, він і сам знає. Краще скажи батькові, що я… що я дуже хотіла полюбити його.